вівторок, 16 квітня 2024 р.

 

Родін А. Таємний сокровенний рай / А. Родін. – К.: Alex Rodin World, 2024 – 137 с.

 У книгу ввійшло все, що було написано з 2016 по 2024 рік (збірки «Під небом недосяжним і безкраїм», «Гора Самотнього Вовка», «Дорогами минулого», «Уздовж Чумацького шляху», «Magnet», «Таємний сокровенний рай»).

Завантажити повний текст з Гугл-диску: https://drive.google.com/file/d/1SGTiE3QGj9FoEIlETy_aH5ObTRIOQHiu/view?usp=sharing

 або тут: https://chtyvo.org.ua/authors/Rodin_Aleks/Taiemnyi_sokrovennyi_rai/

 Повний перегляд: https://books.google.at/books/about?id=fD4CEQAAQBAJ&redir_esc=y&hl=ru

 

четвер, 7 березня 2024 р.

Let`s touch the sky


Колись я написав про те, як звучить у серці пісня, слів якої я не знаю. Пісня, яка пронизує весь таємний сокровенний рай і пробуджує мрію. А вранці першого дня нового 2024 року я зміг почути деякі слова – вони були наполовину нашою мовою, наполовину англійською. Мабуть тому, що мені з дитинства подобається ця мова. А якби поруч був француз, він напевно почув би ці слова французькою.

«Let`s touch the sky» – «Давай торкнемося небес».
Торкнемося разом з тобою…

Це була та пісня, яку все життя співали мені примарні гори. Я йшов за покликом цієї пісні, і вірив, що він приведе мене туди, куди потрібно. А коли вперше почув цю пісню без слів, то зрозумів, що хочу прожити своє життя на цій чарівній землі. Думав написати «хотів жити і померти тут», а потім вирішив, що про смерть писати не варто – краще про життя. І про шлях, який не має кінця.

Якщо справді чарівні гори випромінюють якусь таємничу енергію, яка породжує в серці відчуття божественного (так само як людський мозок виробляє іноді ентеоген), то ця енергія і є піснею, слів якої я так довго не міг зрозуміти.

А тим часом над обрієм з’явився край червоного сонця, його промінь освітив моє обличчя і пісня небес стихла. Почався земний день.

Перший день ще одного року Дракона.

субота, 20 січня 2024 р.

 

 

Родін А. Агнія. – Київ: Alex Rodin World, 2024. – 157 с.

© Алекс Родін.

 

 

У книгу увійшли в українському перекладі збірки «Монолог розбудженої мрії» (1998) та «Агнія» (2011). Під час авторського перекладу текст зазнав змін. На відміну від книги «У пошуках вітру сили», де я писав про власне життя, в цьому циклі творів герої та їхні пригоди вигадані, хоча в основі – реальні події. Корнілов – це моє alter ego, інше «я». В його образі поєднані фантазії про ті лінії долі, які відкривалися переді мною, але якими я з різних причин не скористався. Фантазії про те, як могло бути, але не стало.

 

Завантажити повний текст: https://chtyvo.org.ua/authors/Rodin_Aleks/Ahniia/

 або тут:  https://drive.google.com/file/d/1cx-7fe9gHrXrDup4quLRDA8gTmt2EeWQ/view?usp=sharing

 


 


понеділок, 8 січня 2024 р.

Ентеоген

В теплий зимовий день в кінці грудня я сидів під хатою біля куща калини і дрімав. А що ще робити? Всі шляхи і дороги літа вже пройдені, а дрова заготовлені. Залишається топити піч, грітися на зимовому сонці та дивитися на гори на обрії.

 А над горами в імлистому небі повільно пливли розмиті хмари, і світило через них тьмяне сонце таємничого вигляду. На якусь мить над Високою горою хмари потоншали і частину неба осяяло сіро-біле світло – справжнє світло всесвітньої порожнечі, того «ніщо» в якому вже є все можливе. І неможливе теж. Було в цьому світлі щось грандіозне і божественне – немає слів, щоб описати це.

 Кажуть, що наш мозок виробляє іноді особливі речовини – ентеогени, які породжують в душі відчуття божественного. Напевно в цю мить і в мене виробився якийсь диметилтриптамін, і тоді небесне світло стало сяйвом нескінченості.

 Мабуть, і наші гори на цьому чарівному дніпровському півострові теж виробляють якийсь ентеоген. Тому вони завжди кличуть за собою кудись у незбагненне.

 І наче кажуть тобі – «давай торкнемося неба».

 

середа, 3 січня 2024 р.

«Якби я була мухою»

«Якби я була мухою, я б жила на вікні нашої хати» – сказала мені дружина в теплий зимовий день (а їх багато було в кінці грудня 23 року).

«Я б тоді раділа сонячному променю і теплу, не думала б ні про війну, ні про людську смерть, ні про те, що буде завтра. А коли сонце сідає за гори на обрії, я б спокійно засинала на вікні, чекаючи на новий теплий сонячний день.

І все було б так легко і просто – якби я була мухою».

понеділок, 23 жовтня 2023 р.

 "У пошуках вітру сили" можна завантажити на Гугл диску: https://drive.google.com/file/d/1gUcf0V8qkItgcc2s_UFkEG8Ykfz0Nn4_/view?usp=sharing


"Серед кам'яних гір" можна завантажити на Гугл диску: https://drive.google.com/file/d/11kpaZEEIc_q8DQb_pNPFAW1PtItQeIm8/view?usp=sharing

вівторок, 19 вересня 2023 р.

Алекс Родін. У пошуках вітру сили. – К.: Alex Rodin World, 2023. – 195 c. 

 © Алекс Родін.

https://t.me/alex_rodin_world

 У книгу увійшли в українському перекладі збірки «У пошуках вітру сили», «Праморе Тетіс», «Smiles of the Beyond», «Сонце й Місяць». Під час авторського перекладу текст місцями значно змінено, тому це нова версія творів, написаних більше 20 років тому.

Повний текст  у Книгах Гугл:  https://books.google.com.ua/books?id=7EvXEAAAQBAJ&printsec=frontcover&hl=ru&source=gbs_ge_summary_r&cad=0#v=onepage&q&f=false

понеділок, 20 червня 2022 р.

Мандрівне життя

Моє мандрівне життя стало плодом поєднання двох стихій – вогню і вітру.

 Вогню не тільки від всіх нічних вогнищ моїх подорожей, а й зовсім іншого вогню, внутрішнього – «юності божественного кострища», яке палало тоді в душі. Енергії молодості.

 А вітру не тільки того, назустріч якому я йшов польовими дорогами моєї рідної Придніпровської України, а й невидимого і таємничого «вітру сили». Тієї сили, яка надихає йти за обрій і кличе в далеку дорогу.

 Сили, яка не давала спокійно сидіти дома, а змушувала знову вирушати у подорожі, знову опинитися серед полів, лісів і ярів Канівських гір. Щоб розправити там вітрила душі – невидимі, як і той вітер, який вони мали ловити. Адже я знав, що невидимий вітер сили постійно летить через наш світ, и питання лише в тому, чи вдається його відчути.

 І вірно поставити свої вітрила…

неділя, 5 червня 2022 р.

Танець молодості

  

Мене зачаровує вигляд вогнища, яке догорає. Все менше стає полум’я, все більше червоних жарин… А потім дрова розсипаються, і якщо їх поворушити, цей червоний жар нагадує зоряне небо. Але триває це недовго, і червоні жарини швидко згасають.

Так згасає і юності божественне кострище.

І згадалося мені, як багато років тому, у хаті діда Корнія на горі Козацький шпиль в самому серці Бучацьких гір ми з моєю подругою танцювали свій танець молодості, танець любові.

 У неї якраз був день народження, і ми зустрічали його у великій компанії тих років, веселій і дружній. У хаті горіли свічки і грала музика, яка несла нас на свої крилах за собою. Я вже не пам’ятаю, яка саме музика, та це і неважливо. Головне, що тоді вона надихала нас забувати себе і танцювати – танцювати свій танець молодості, танець любові. Волосся моєї подруги пахло димом вогнища і пилом польових доріг, а в очах її був космос – далекий і безмежний.

 

 

Є на небі зірка

 

На небі є одна зірка, не сама яскрава і помітна, але вона привертає мою увагу. Я часто дивлюся на неї вечорами, згадуючи про своє життя – може, теж не саме яскраве і помітне, як ця зірка.

 Зоря світить над південним обрієм. Я знаю, що там, за лісами, горами і полями знаходиться Бучак – місце, де пройшла наша з Тіною молодість, і де під безмежним бучацьким небом пізнали ми смак свободи. Там особливий вітер увійшов у серце – вітер свободи…

 Хотів я подивитися на карті, що це за зірка, а потім вирішив цього не робити. Навіщо? Адже те, що непізнане і невідоме, завжди здається більш значущим, ніж відоме.

 Так і ця зірка на південному обрії…

 

Півень

 

Одного ранку мою увагу привернув спів півня на іншому краю села, який відлунювався від гір. Була в цьому якась мить, що увібрала в себе те найкраще, що приваблювало мене у сільському способі життя.

 Адже не догляд за бджолами, не копання городу, не пиляння дров і навіть не поїдання слив у саду змусило мене колись проміняти компанії у міських кав’ярнях на стіни глиняних хат у різних придніпровських селах.

 Все це було заради чогось зовсім іншого… заради миті, коли вічність торкається земного буття. Чомусь тут, у цих горах, така мить приходить частіше. І надає сенс існуванню.

А чому так – я і досі не знаю.

 

 

По ярах та кручах Канівських гір

На краю великого правічного лісу я знаю місце, звідки відкривається вид в сторону Канева. Самого містечка звідти не видно – тільки гори, де заповідник. Насамперед, увагу привертає в тій стороні небо – канівське небо, якесь особливо високе і далеке – безмежне і безкрає. Я вже давно помітив, що над Каневом небо не таке, як бучацьке або трахтемирівська небо. Не кажу, що краще чи гірше – просто воно створює інший настрій.

 Це важко пояснити словами. Може, все це взагалі мої фантазії, і ніхто крім мене не бачить того канівського неба. Але мені воно здається особливим. Ніби в той бік видно не на 20 кілометрів як звичайно, а на всі сто…

 А ще з того місця видно край гір – далеких, сизих, іноді ледве помітних, але добре знайомих своїми обрисами. Колись там починалися мої перші подорожі – великі піщані пляжі в Пекарях, дерев’яний маяк на Мар’їній горі, листяні ліси і холодна вода з джерела у яру Меланчин потік…

 Там билося серце моєї молодості. Скільки доріг там було пройдено – по ярах та кручах Канівських гір. А це не забувається…

неділя, 8 травня 2022 р.

Це вже буде не з нами

 
 

Мені подобається одне місце на краю великого поля, де починається крутий спуск у лісову долину. Весною через ліс добре видно Дніпро і навіть піщані береги на тій стороні.

 Може, хтось молодий буде літом бігати по тих пісках назустріч вітру -- як я колись.

А може, то будуть хлопець і дівчина, яких доля звела на цьому пляжі. І поєднала їх зоряним намистом любові.

 Вони будуть плавати і кохатися у прозорій воді вічної ріки під синім літнім небом, ввечері дивитися як червоне сонце сідає за високі і темні таємничі гори правого берега. А вночі – лежати біля вогнища під неймовірно яскравими зорями…

 Але це вже буде точно не з нами.

 

Мить

 


 Буває мить – коротка мить, може секунда, а може хвилина, -- коли вічність торкається земного буття.

 Ранньою весною у рік Великої Війни кожного дня вітер доносив страшні звуки боїв на Київщині зі сходу і з заходу, час від часу над головою низько літали військові літаки, а сирена повітряної тривоги з Переяслава стала вже звичною. Одного разу я вийшов на край саду і сів на горбику біля нашого торішнього вогнища. У ньому лежали недогорілі залишки дров – минулої осені ми сиділи тут у зоряну ніч і слухали музику.

І в цю мить пролетіло переді мною в пам’яті все наше тихе і мирне довоєнне життя у цьому селі (та й не тільки в цьому) – життя, яке вже не вернеться. Зараз ми не сидимо  біля вогнища – не хочеться привертати зайву увагу у воєнний час, – і хто знає, чи будемо ще колись сидіти…

 Я взяв гілочку з червоними ягодами калини і поклав її на обгорілі дрова. Не знаю, навіщо я це зробив… Так захотілося.

 Я в цю мить знову пронеслись в уяві події минулих років -- як зграя перелітних птахів, що зникла десь у високому березневому небі над горами.

 

субота, 12 лютого 2022 р.

Палеоботаніка


Подобається мені наука ботаніка. Ще з часів життя у Трахтемирові, коли я почав пізнавати світ лікарських рослин, цікаво стало гортати сторінки всяких книжок на теми ботаніки, а точніше – етноботаніки.

 Ще більше мені подобалась палеоботаніка. Стародавні рослини, які існували мільйони років тому, зачарували мене, коли я став знаходити на схилах берегових гір скам’яніле дерево чи відбитки листя. Такі знахідки траплялися нечасто, але вони були. Разом із словами Богдана Антонича «Де ми жили – ростимуть без наймення пальми» все це створило в душі цілий міф про фантастичний і давно минулий світ – праморе Тетіс, континент Пангея…

 А в нашій Григорівці 40 років тому у магазині продавали солодкі соєві плитки із схематичним зображенням пальми і жаркого тропічного сонця. Шоколад коштував значно дорожче, грошей тоді було мало, і я пригощав цими плитками одну знайому дівчину.

 На початку 1980-х я зробив у бібліотеці Вернадского копію старої книги Криштофовича «Палеоботаніка» і часто гортав її сторінки. А закладкою була обгортка від соєвої питки «Пальма». Вона і досі лежить у мене в одній давній і сильно потертій книзі про лікарські рослини разом з білетом на метеор «Григорівка – Канів».

Одного разу під час чергування на пристані я сидів на лавці у холодку і щось читав про палеоботаніку – про викопні решти магнолій. Недалеко добре знайомі сільські баби продавали на пристані яблука, груші і горіхи. «А що це ти, Сашко, таке читаєш» – спитала мене баба Пріська. «Та от, дивіться, про рослини». Баба подивилася, нічого не зрозуміла і поважно промовчала.

Минуло багато часу з тої легендарної пори. Життя склалося так, що мій шлях простягнувся від Григорівки у всякі далекі краї на різних континентах. Бачив і пальми, і магнолії, і величезні дерева манго – багато чого бачив. Але коли я сьогодні виймаю із старої книги обгортку від плитки «Пальма», один із символів фантастичного світу мрій і особистих міфів, вона мені дорожча, ніж всі фото з тропічних островів.

Душі дерев

Допивши каву, я насипаю пшоно маленьким пташкам і йду провідати дерева в саду. В мене є віра, що кожне з них має свою душу, а їхні гілки, що тягнуться до неба, нагадують мені гілки власної душі, які так само тягнуться до неба. І до сонця.

Поки я ходжу між деревами, є час подумати, що робити сьогодні. Зимою розваг небагато – або майструвати щось з дерева, або ходити по полях і лісах. Столярними роботами можна займатися і коли стемніє –  у сараї, де моя майстерня, є світло. Там пахне деревом і стружками, складені всякі дошки з різних порід і різноманітний інструмент. Що саме майструвати – не має значення. То така медитація – стругання і шліфування старої деревини.

 А поки світло, треба кудись йти – якщо погода дозволяє. Як мудрий лис кожного дня оббігає свої володіння в ярах – подивитися, де що робиться. І як вільний кобець чи орел облітають гори і поля, де кожен раз щось нове – то хмари летять з другого боку, то світло інше. То дядько якийсь йде зимовими дорогами – сьогодні на північ, завтра на південь.

 Хто знає, куди він йде...

 Мабуть, на ті вершини, звідки видно далекий обрій.

 

 

 

вівторок, 8 лютого 2022 р.

На крилах диму

Вранці я прокидаюся, коли за вікном починає світати. Поки моя подруга ще спить за піччю, я тихо одягаюсь  і починаю розпалювати вогонь. Адже комфортну температуру у хаті потрібно постійно підтримувати. Біля топки груби з вечора складені дрова, щоб нагрівалися. Спершу розпалюю вогонь дрібними вербовими трісочками – гарна була колись козяча верба за хатою, цвіла ранньої весною зеленими сережками, на які охоче летіли бджоли. Але посохло те дерево, і перетворилося на дрова.

А коли вогонь розгорається, починаю підкладати важку і тверду акацію. Тепер вже можна вийти з хати і сісти біля веранди з вранішньої кавою, дивлячись на далеку вершину Високої гори, вдихаючи запах зимового вітру і диму.

Це не якийсь чарівний, психоделічний дим, а пічний, від сухих акаційових дров, які й диму майже не дають – тільки запах. Цей запах мене чомусь зачаровує, гіпнотизує і несе за собою кудись далеко за обрій. У нескінчені фантастичні світи мрії, що не мають ані початку, ані кінця. Там перемішані спогади про те що справді було, і фантазії про те, чого не було ніколи… Так би і полетів на крилах диму за обрій, як вільний птах – кобець, який кожного дня кружляє над хатою.

неділя, 6 лютого 2022 р.

На краю людського світу

Я стою на самому краю людського світу, і зовсім поруч починається інший світ, до якого люди вже не мають відношення. Не в якомусь містичному сенсі – адже я кажу не про потойбічний світ, а про світ природний. Світ дерев, трав, вітрів і хмар над полями, світ сонця і місяця, звірів і птахів.

 А коли стоїш однією ногою на краю людського світу, тоді починаєш цінувати речі прості і правічні. Хтось, може, скаже – ви, дядьку, колись писали про високе, і про душу світу – Weltinnenraum, і про «злоту осінь», і про «містичну весну», а тепер все про пташок і дерева. Скоро про котиків почнете писати… Що тут сказати – про душу світу, містичну весну чи злоту осінь я і зараз можу написати. Але коли йдеш однією ногою по самому краю людського світу, а другою – вже в світі іншому, природному, то дерева і птахи стають важливішими, ніж слова про високе.

 Такий він, цей шлях на краю людського світу.

Провісниця весни

Іноді хочеться написати щось не про таємниче і незбагненне, не про вітер сили і не про богиню загадки, обличчя якої не бачив ще ніхто із смертних, а про зовсім просте. Про те, як сонце повертає на літо. Або про маленьку пташку, яка почала співати перед хатою – провісницю весни.

 Коли першого лютого настав китайський новий рік Тигра, у мене за вікном вперше за зиму заспівала синиця. Перед тим я не чув її голосу – декілька місяців вона мовчала. Невже мала сільська пташка знає про китайський новий рік? Звісно, це лише жарт – де там той Китай, а де село на Канівщині.

 Насправді все дуже просто – сонце піднімається вище, і це відчуває синиця, маленька провісниця весни. І хоча насправді весна ще прийде нескоро, і снігу може намести, і мороз вдарити, але сонце, це вічне небесне божество наших предків, впевнено піднімається все вище і вище. Тому який би не був вночі мороз, і як б не мерехтіли холодні зорі, коли сонце встане за Дніпром, на гілці горіха перед вікном почне співати маленька жовта пташка. Її дзвінкий голос чути навіть у хаті за закритими вікнами.

 А коли вдень сонце підніметься вище, із шиферного даху почне капати вода – вічне сонце здатне творити чудеса навіть у найхолодніші зимові дні. І тоді його світло проникне в хату, заллє собою білі стіни, і старий дубовий стіл, і букети сухих польових квітів у глиняних горщиках.

 І настає тоді в душі весна.

неділя, 9 січня 2022 р.

Коли звучить у серці пісня

На початку січня був тиждень теплої погоди. Сніг весь зійшов, розтанула земля і на польових дорогах почалася непролазне багно. В один з цих днів я вранці вийшов з хати – вітер з північного заходу гнав низькі темні хмари і шумів у гілках дерев.

 Увімкнувши на веранді чайник, щоб зробити ранкову каву (на жаль, не колумбійську – канівську) я перебирав на полицях із струганих соснових дощок різні камінчики і палеонтологічні знахідки давніх років. А потім вийшов із кавою і сів на стільці перед верандою, дивлячись на вкриті лісом гори.

 І раптом зазвучала у моєму серці пісня яку я не чув з початку зими. Пісня, слів якої я не знаю. І покликала мене ця пісня в дорогу, щоб в котрий раз зануритися у світ ярів, гір і лісів. Я ще не знав, куди я піду – може, у Зінське, може у Вовчі гори. А може на Раків шпиль. Та це й не важливо куди, якщо звучить у серці пісня.

 Пісня, слів якої я не знаю.

 Якимось чарівним і незбагненним способом ця пісня надає сенс існуванню, сенс всьому в світі. І тоді вже не має значення, дощ, сніг чи багно на дорогах. Адже тоді весь світ стає піснею, а пісня мого серця – то лише мала частка великого хору. І несе вона мене кудись далеко на край землі – ця пісня, слів якої я не знаю.

Мені добре зрозуміло, про що вона, ця пісня – про життя, що не має кінця, і про долю… Але слова цієї пісні залишаються незбагненними. А може, мені і не потрібно їх знати.

 Для кого ця пісня? Хто знає…

 Може, для мене самого. А може, для всього світу.

 Пісня, слів якої я не знаю…

 

 

неділя, 19 грудня 2021 р.

Колумбійська кава

Сьогодні зранку над селом опустився туман, і не видними стали гори, які оточують нашу долину.

Перебираючи речі у старому рюкзаку на горищі, я знайшов два симпатичні мішечки від зерен колумбійської кави Supremo. Так і хотілося написати, що вони зберегли ще кавовий запах, але це неправда – мішечки пахли мишами і сіном, в якому лежав рюкзак.

 А мрія – легка, як вітер мрія – раптом перенесла мене на дороги Південної Америки. Я побачив, як із цим самим великим рюкзаком їду я шляхами Болівії у старому іржавому автобусі серед місцевих мешканців. Побачив так чітко, наче це було лише вчора… А на обрії синіли загадкові гори, назву яких я не знав. З них текли якісь ріки, назви яких я теж не знав.

 І знову доля вела мене за собою – за обрій. У незнане…

 

 

понеділок, 6 грудня 2021 р.

У місячному сяйві

В одну з ночей пізньої осені, коли місячне сяйво заливало собою темні гори і голі дерева, було дуже тихо, і можна було навіть почути собак із сусідніх сіл. В такі холодні прозорі ночі думка тече легко і вільно, а нестримна уява поринає в спогади про давно минуле.

 І пригадалося мені моє життя в Григорівці, в дерев’яному будиночку на пристані. Тоді, майже сорок років тому, село було зовсім іншим, ніж зараз – колгоспним і тихим. А цивілізація знаходилась від нього зовсім далеко – щоб подзвонити по телефону, потрібно було йти на пошту біля сільради.

 Моє життя в цьому селі також було далеким і від цивілізації, і від справ сільських мешканців – адже я був вільним мандрівником, зануреним у своє. У фантастичний світ власної мрії і міфу. Цього світу мені було цілком достатньо, щоб відчувати сенс існування і радість від кожного дня.

 Вікно моєї кімнати в тому будиночку на баржі виходило на південь, в сторону Бучацьких гір, де тоді відбувалися основні пригоди моїх подорожей. Літом над тими горами світило яскраве сонце у синьому небі, а в осінню пору над ними вставав яскравий білий місячний диск.

 Самотності я не відчував – в мене було чимало друзів, з якими ми мандрували польовими і лісовими дорогами. А час від часу мене провідувала моя подруга з міста і загрівала холодними осінніми ночами на широкій лежанці із дощок якраз навпроти того вікна. І тоді місячне сяйво освітлювало наші молоді тіла, сплетені в обіймах пристрасті.

 В тому місячному сяйві моя кохана, безмежна як Всесвіт, дарувала мені відчуття повноти життя. І наші душі тоді летіли високо в холодне небо, щоб танцювати свій танок ночі над чорними горами. Це було так легко і просто – забувати себе, ставати потоком холодного сріблистого світла і летіти у нескінченість – у місячному сяйві.

 

 

Шелест листя

Минула весна, а за нею літо – ще одне літо мого життя, – з пекучим сонцем, білими хмарами, шаленими грозами і яскравими квітами під вікнами хати.

Потім настала осінь. В цьому році вона була довгою і сухою, дощі йшли нечасто, а сонця вистачало, так само як і вітру. А ще було багато синього неба із вічно загадковим сріблистим павутинням високих хмар, які нагадують про космос.

Цілими днями я ходив по далеких лісах, горах і долинах а ввечері повертався додому, розпалював піч і ліз на горище – спочити на сіні.

 Швидко темніло, іноді було чути крики нічних птахів або далекий звук літака, який неспішно летів через усе небо, від обрію до обрію. А ще сильні вітри, яких теж було багато в цю осінь, обривали жовте листя з дерев, і воно шелестіло в темряві по шиферному даху.

 О, цей нічний шелест листя – його можна було слухати без кінця.

 

Задніпровський обрій

 

Коли я вранці виходжу з хати, то бачу через сад далекий обрій на тій стороні Дніпра. Там сходить червоне сонце, і смужка води блищить у його променях.

 Колись давно на тих дніпрових просторах летіли на хвилях швидкісні білі кораблі на підводних крилах –«ракети» і «метеори». Ними ми з друзями тих років прямували у наш таємний сокровенний рай серед гір і лісів. Прямували на пошуки чогось, що поза межами слів і не має назви, але було добре відомим нам.

 Але все це було дуже давно. Зараз пуста ріка блищить на сонці зимою, весною і восени. Літом, коли дерева в саду вкриваються зеленим листям, далекий обрій за рікою вже не видно.

 В холодну пору року цей задніпровський обрій нагадує мені про всі далекі шляхи мого життя і кличе в дорогу. Зимою той обрій видно краще за все, але коли багато снігу, далеко не підеш, і залишається лише мріяти про весну.

 А весною, коли розтали сніги і підсохли дороги, обрій покликав знову мене у мандри, І захотілося відвідати деякі місця – в одних я бував не раз, інші нові. Якубин яр і урочище Балган, Колесицький шпиль і Василишин яр, Семенівська лука і зовсім далеку Мар’їну гору…

 

четвер, 8 квітня 2021 р.

Таємний сокровенний рай

 

Ось і настала, нарешті, справжня весна, яку теплі вітри принесли в наші гори і ліси. Сільські дороги висохли, а плями снігу лишалися лише місцями за хатою. Потік сік із кленів, а в лісі кожен день розцвітали нові білі підсніжники і сині, як небо, проліски.

На Олексу Теплого в полях заспівала вівсянка, і над Кам’яною горою летіли своїми одвічними небесними шляхами перелітні птахи – дикі гуси. А весна покликала знову душу в нескінчену дорогу – і по стежках землі, і по життєвих шляхах долі.

Ясним вечором на Олексу я ще раз побачив три зорі Оріона – вони стояли зовсім низько над деревами, і скоро настане такий час, коли це зимове сузір’я на півроку зникне з неба.

Довгою холодною зимою, яка пройшла під цими трьома зорями, переді мною вже в котрий раз за життя відкрилися чарівні двері – в таємний сокровенний рай. Коли зайдуть за обрій три зорі, ці двері можуть закритися – адже вони не бувають розкриті постійно.

Я й досі не знаю де він, цей сокровенний рай. Якщо в серці, то чому я не завжди в ньому? Якщо в небі над горами, то чому ці двері не відкриті постійно? Знаю лише одне: мені хотілося б знову повернутися у ці чарівні двері, і ввійти в них –  в таємний сокровенний рай.

 

субота, 6 березня 2021 р.

Зимовій зорі

  

В начале марта, когда по календарю уже вроде как должна наступать весна, в наших горах никак не заканчивалась снежная зима. А бескрайние снега всё так же покрывали поля, горы и леса.

В одну из ясных холодных ночей я смотрел на яркую «зимову зорю». Это был Сириус, самая заметная звезда зимнего неба. А правее и выше сияли три звезды Ориона, небесного странника, моего покровителя и повелителя всех зимних дорог – дорог моей жизни. Зимова зоря мерцала и переливалась в прозрачном небе всеми цветами радуги. А у меня в уме пролетело за мгновение множество воспоминаний обо всех пройденных зимних дорогах.

Много чего на них было в разные горды, и радостного, и трудного. Сверкал алмазными бликами снег на солнце, и звал далёкий зимний горизонт, и по колено в снегу приходилось идти много часов, и машину как-то понесло прямо в дерево на дороге между Бучаком и Студенцом (каким-то чудом она остановилась возле самого ствола).

Но больше всего мне запомнились звёздные зимние ночи в Трахтемирове в начале 1980-х. Наверное потому, что я, городской парень, и звёзд толком в том городе никогда не видел. В те годы букринский автобус отправлялся в 5-50 утра, я выходил из Трахтемирова ночью, и весь бесконечный космос был раскрыт надо мной. Особенно на тех горах, где дорога начинала спускаться в Великий Букрин.

Ещё запомнилось, как во второй половине 1980-х я ночевал пару раз в морозном феврале (а в те годы минус 25 было обычным делом) в каневской гостинице «Днепр», недалеко от больницы. Отелем это трудно назвать  – именно гостиница, скромная, грязноватая и провинциальная. Мне нужно было рано вставать, чтобы успеть на автобус до Григоровки в 5-30. И когда я проснулся, за окном, повёрнутым в сторону Каневского заповедника и любимой Марьиной горы, сияли невероятно яркие от мороза звёзды. И размашисто шагал через всё небо Орион – вел меня за собой в грядущее лето. Вёл через жизнь.

«Не плач, не плач за юністю своєю, минає все, і празима бліда там де палала буря молода на шибі мертву висріблить лілею» -- писал когда-то давным-давно Максим Рыльский.

 

 

субота, 27 лютого 2021 р.

Счастье

 Сегодня мне захотелось написать что-то о счастье.

Я всегда сначала пишу в записной книжке – привычка за годы странствий, да и легче мне так настроиться, чем перед компьютером. Когда я раскрыл записную книжку, то ещё не знал что буду писать. Но знал, что когда на бумаге появятся первые слова, в душе (или в сердце) откроется как бы окно. И через него в меня проникнет волшебный невидимый ветер – ветер бесконечности.

Создающий новые и неведомые слова и символы.

Когда меня наполняет это ветер, надувает паруса души, это и есть счастье. И тогда мне уже больше ничего от жизни не нужно – ни богатства, и славы, ни всего остального, за чем так гонятся люди.

Вот это и есть моё счастье – когда находишься на грани чего-то великого и необъятного, и становится возможным всё самое невероятное. Тогда открывается в душе дверь, а за ней – не имеющая ни начала, ни конца дорога, освещенная ярким солнцем.

И летит над ней ветер бесконечности, ведущий за собой – на край земли.

середа, 24 лютого 2021 р.

Эфемериды

 

У меня есть старая, сильно потертая книга «Дари лісів України» 1975 года издания с печатью «Бібліотека села Пшеничники Канівського району». Эту книгу я нашёл в хате в Трахтемирове в начале 1980-х, и с тех пор она долгие годы сопровождает меня. Давно нет той хаты, и мои трахтемировские тропинки уже давно не мои, а книга осталась. Это единственный материальный предмет, напоминающий о трахтемировском периоде жизни. Ведь с тех пор прошло 40 лет – немало…

Иногда, лежа на теплой печи, я зажигаю свечу и раскрываю книгу наугад, чтобы прочитать пару страниц – для настроения. А запах старых пожелтевших страниц – запах давно минувших лет, запах прожитой жизни – только усиливает это настроение. Сегодня я раскрыл книгу на странице, где написано про кизил. И читал о том, как ранней весной, вскоре после того, как растают снега, и пригреет солнце, кизил расцветает мелкими жёлтыми цветами, на которые так охотно летят пчёлы. В этот холодный февральский вечер, когда всё вокруг ещё завалено глубокими снегами, мне живо представилось, как расцветёт мой кизил – вот он, за углом хаты, спит глубоким сном недалеко от пасеки…

А в хате тепло, гудит огонь в сложенной из камней печи, превращая сухие акациевые дрова в серый пепел, который я ранней весной высыплю под кизил. И горит моя свеча, неугасимая, как «юності божественне кострище» в серце. Скоро, уже совсем скоро придёт настоящая весна, на Явдоху полетять над нашою калиновою Україною перелітні птахи – дикі гуси, і в сонячний день (може, на Олексу Теплого) розцвіте кизил за хатою…

И тогда в лесах, пронизанных ярким солнечным светом, распустятся первые весенние цветы – самые ранние, и потому такие драгоценные. Сначала белые подснежники, потом синие пролиски и фиолетовая медуница… Эфемериды – так они названы в моей старой книге про «дари лісів».

В такой день я с самого утра сложу рюкзак и пойду далеко-далеко, в самые глухие леса и горы, где пока еще нет следов людей и не ездят машины охотников. Там у меня есть любимый дуб, большой и старый. Я сяду под ним на сухие листья, и буду греться на солнце, вдыхая запахи весны. И первых цветов – ефемерид.

 

вівторок, 23 лютого 2021 р.

Magnet

Однажды поздним холодным вечером я оказался в городке Украинка на набережной. Мне нравится там одно место возле небольшого ресторанчика под соснами – оттуда хорошо видна широкая река и далёкие горы. Выйдя из машины, я спустился по ступенькам ближе к воде. Светила яркая луна, оставлявшая серебристую дорожку на воде. Вдали в лунном свете были хорошо видны горы за селом Триполье. Красивый миг…

Где-то там, за трипольским мысом, остались Ржищев, Букрин, Григоровка, Бучак и Канев – места, всю жизнь зовущие меня и тянущие к себе как таинственный магнит, скрытый в далёких горах.

Давно, ещё в юности, до того как я попал туда и стал искателем ветра силы и неуловимой подлинности мира, в городе Киеве я почувствовал зов. Он приходил с юго-востока. Как будто там над горизонтом в небе было скрыто нечто, обещавшее мне что-то фантастическое и невероятное. И когда в те далёкие годы я шел по одной из пустынных улиц на краю города, держа за руку свою подругу, казалось, что мы с ней готовы идти за этим зовом на самый край земли – на юго-восток.

Тогда я ещё не понимал, что значит этот зов, и связывал юго-восток с любимым Днепром – река тоже течет примерно в том направлении. Гораздо позже я догадался взять линейку, положить на карту и посмотреть, куда меня звали и вели все пустынные улицы города и дороги моей жизни. Оказалось, что вели они именно туда – к моим горам.

И сейчас я пишу эти строки в своей комнате в Киеве, окна которой выходят, конечно же, на юго-восток. За окном река, за ней далёкий город, улицы на левом берегу Днепра, с которыми у меня так много связано…А ещё дальше небо, бескрайнее небо над горизонтом, всё так же зовущее за собой на край земли, как и много лет назад.

Там мои горы, дороги странствий, леса и поля. Там тот таинственный магнит, создающий смыслы. Я так и не знаю, как он это делает, и что из себя представляет этот магнит. Да это уже и не важно. Важно, что он есть, что можно отдаться зову, приблизиться к нему и пребывать в потоке.

Текущем из чего-то непостижимого для ума.

понеділок, 28 грудня 2020 р.

One life, live it

 Недалеко от дома, где находится моя городская квартира, несколько дней стоял припаркованный восьмиместный Land Rover Defender – новая версия той легендарной машины, которую раньше часто показывали в фильмах про путешествия по Африке (я и сам когда-то пару раз ездил на ней в Таиланде по горам).

На борту машины, судя по виду выпущенной несколько лет назад, я заметил надпись «One life, live it». «У тебя одна жизнь, проживи ее достойно» – примерно так я перевёл для себя этот лаконичный девиз компании Land Rover. Хорошие слова.

 Потом машина куда-то уехала и больше не появлялась. А я вспоминал слова снова и снова, думая про свою жизнь.

 Жил ли я достойно?

 О да, тут ничего не скажешь. Может не так ярко и масштабно, как герои рекламных фильмов про путешествия, но не хуже. И по-своему. Жил на дорогах странствий, как свободный путешественник. И как искатель запредельного, искатель бесценных и редких мгновений полноты бытия, когда небесная вечность прикасается к земной жизни.

 

субота, 26 грудня 2020 р.

Черная ласточка

 Это было давным-давно, в середине 1980-х. Я тогда жил в Григоровке, селе на берегах Днепра, и работал там на пристани. Однажды на дорогах странствий я познакомился с геологом по имени Иван. По виду он был старше меня лет на десять. Потом мы ещё несколько раз встречались в разных далёких урочищах, где я людей вообще никогда не видел. Между нами возникла некая симпатия. Дружбой это не назовёшь – ведь дружба предполагает сложные, многогранны отношения. А это была именно симпатия, ощущение родства душ. Я был «бродягой дхармы» – свободным странником на дорогах действительности, ему тоже явно нравились путешествия по горам и ярам в одиночестве. Пару раз он ночевал на пристани в те сутки, когда я дежурил, и несколько раз мы с ним вместе ходили в далёкие походы – в бучацкие горы и ещё куда-то в яры возле Малого Букрина.

 Однажды теплой августовской ночью 1986 года мы заночевали на песчаной вершине высокой горы над Григоровкой. В те далёкие годы сосны, посаженные лесниками в 1970-е, ещё были совсем низкие, и ничего не закрывало бескрайние горизонты, раскинувшиеся перед нами. Вдали мерцал огнями город Канев. Светилась какая-то лампочка в Бучаке, наверное, на пристани у дядька Петра, и совсем далёкие огоньки виднелись в сёлах на левом берегу.

 Мы сделали небольшой костер между камней и заварили в котелке чай. К нему был хлеб и печенье из старого григоровского магазина. Что ещё надо, когда ты молод, а душа очарована волшебностью мира и раскрывающейся каждый день бесконечной далью– горизонтов, непройденных дорог, высоких небес… Да и далью самой жизни – непрожитой ещё жизни, бывшей впереди.

 Выпив крепкого чаю, поднимающего и без того хорошее настроение, мы долго и доверительно разговаривали – в основном о путешествиях по дорогам приднепровских гор. Иван рассказывал о своей студенческой молодости в Каневском заповеднике, где он впервые прикоснулся к таинственному миру гор и яров, с тех пор очаровавшему его на долгие годы.

 Еще рассказывал о своей подруге тех лет, которую он называл Черной Ласточкой. История про девушку с таким именем есть в воспоминаниях Александра Вертинского, которые они читали вдвоем тогда. Поэтому он и темноволосую Веронику назвал «черной ласточкой» – ей понравилось. Они вместе ходили по каневским горам и дорогам какого-то оставшегося в далёком прошлом лета. А когда студенческая практика закончилась, они не вернулись в город, а отправились с палаткой в Трахтемиров, недавно выселенный и безлюдный, где на берегу возле горы Довгий Шпиль провели почти месяц. Я знал это место и не раз бывал там, ходили мы туда и с Иваном – много белого песка, осыпающегося с крутого обрыва, и глубокая чистая река.

 Я не спрашивал, остались ли они потом вместе, и как сложилась судьба Чёрной Ласточки – может она стала его женой. А может, и нет. Мой собеседник сам этого не рассказывал, а я не стал проявлять назойливость.

 Тот наш ночной разговор у костра на горе был таким задушевным, как будто мы знали друг друга уже много лет и прошли вместе много дорог. Я тогда совершенно не думал о том, встречу ли ещё Ивана, станем ли мы друзьями. или судьба разведет нас по разные стороны горизонта – в тот вечер у костра это не имело никакого значения. Однако больше я Ивана не видел. Мобильных телефонов, электронной почты и тем более социальных сетей тогда не было,  и мы просто расстались на следующий день со словами «До встречи». Он уехал в город, а я пошел в Бучак, на Бабину гору. Потом лето закончилось, а в следующем году я уже не работал в Григоровке – жизнь повела меня в другом направлении. Может Иван и приезжал на ту пристань, но я об этом ничего не знал. На дорогах странствий я его тоже как-то не встречал.

 Наш костёр на горе догорал, мерцали в нем гаснущие красные угли, а над головой переливались бесчисленные яркие звёзды – такие яркие, какими они бывают только в августе. Или зимой. Жизнь в то мгновение казалась мне бесконечной дорогой, где все слилось воедино – и я, и эта гора над Днепром, и Каневский заповедник, и геолог Иван, и Чёрная Ласточка…

 

 

пʼятниця, 25 грудня 2020 р.

Циклон

 Когда я утром вышел на порог своего дома среди гор и лесов, то понял, что скоро будет дождь – его принёс сильный ночной ветер. Далеко за Днепром на юго-востоке над горизонтом был виден край встающего солнца, но всё остальное небо затянули облака. И действительно, пока я затопил печь, начали падать первые капли дождя, быстро усиливающегося.

 А когда приходит циклон с дождем. что может быть лучше, чем подняться по лестнице на чердак, на пахучее сено, и лежать там в полумраке, слушая шум дождя по крыше  и звук ветра. Добавив ещё дров в печь, я так и сделал. По дверью как раз стояла кошка, просившаяся в дом, и вместе с ней мы полезли наверх по старой деревянной лестнице, доставшейся мне от покойного деда Василя и отполированной за годы руками. Там я лёг поудобнее на сене, а кошка и легла у меня под боком и замурчала. Накрывшись спальным мешком, я погрузился в монотонный звук капель дождя по шиферу.

 «На протяжении стольких веков, скольких жизней мы стремились к этому и мечтали о нём» – снова и снова вспоминались мне вечные слова древнего мудреца, – «а оно было, оказывается, совсем рядом – в шуме дождя по крыше…»

 Так под шум дождя я незаметно уснул.

 И сила циклона унесла меня за собой.

 

Безымянная высота

 Когда меня не будет на свете, я стану точкой на топографической карте – безымянной высотой.

 «Невже ви дядьку вже помирати зібралися?» – спросите вы. Збираюся чи не збираюся – то діло таке. А пишу то, что хочется написать.

 Так вот, когда меня не будет, я стану точкой на карте. Не самой вершиной – ибо кто я такой, чтобы претендовать стать вершиной тысячелетней горы? – а именно точкой на карте. Я хорошо знаю эту высоту – через неё проходит старая дорога, Сегодня по ней редко ездят, разве что иногда охотники. А раньше я часто ходил по ней в те далёкие годы, когда был молод и мои путешествия в этом волшебном и полном чудес мире только начинались.

Там есть место недалеко от больших камней, от которого видно через деревья Днепр и желтую полоску песков на том берегу. Вот сюда после смерти и полетит моя душа в своё последнее путешествие – к этому дереву у дороги на высокой горе, где часто я сидел во время своих походов. А потом она полетит на те днепровские пески, где сама свобода – безмежна і безкрая, – будет танцевать со мной свой последний танец, вобравший в себя все воспоминания о прожитой жизни вольного странника.

 После этого душа окончательно раствориться в небесной вечности – без следа.

El Luna

 Когда настала очередная осень, по вечерам я стал зажигать свечу и подолгу смотреть на огонь.

 Многое, очень многое в жизни стало уже ненужным и неинтересным, а вот огонь свечи, беззвучно горящий в тишине, и высокая холодная луна за окном – это важно.

 И осенние звезды…

 Когда я смотрю на огонь свечи, моя мечта, эта птица души (а может и не птица, а радужная бабочка или стрекоза) улетает далеко-далеко… Улетает в давно минувшее, в то невозвратное прошлое, которое ещё более далёкое, чем самые далёкие места на земле.

 И тогда птица души летит на один пляж на излучине огромной дуги гор, раскинувшейся от горизонта до горизонта. Я так когда-то любил этот уже не существующий пляж под Шопиной горой. Любил выйти на него и рано утром, когда яркий свет сияет с небес над зелеными холмами. И вечером, когда в прохладной тени под деревьями здесь можно было отдохнуть от жары летнего дня.

 С этого пляжа был виден весь мой мир, где я странствовал от одного горизонта к другому. Лёжа на песке можно было подолгу вспоминать пройденные дороги, прожитые линии судьбы и пролетевшее время.

 Днём над пляжем светило солнце, ночью луна и звезды. Казалось, что здесь собрано всё лучшее, как в полной до краёв чаше – на этом безлюдном в те годы и диком большом пляже под Шопиной горой.

 Нет больше этого пляжа, зарос он деревьями и кустами. Как нет и многих других мест из моей молодости. Остаются только медленно угасающие воспоминания о прожитой жизни. И горящая свеча.

 И высокая осенняя луна за окном.

 Вот она точно останется, когда догорит моя свеча. И угаснут воспоминания.

 

середа, 16 грудня 2020 р.

Безмежна і безкрая

  В одном далёком селе Приднепровья, селе, где заканчивается асфальт, а вместе с ним и человеческий мир, мне нравится старая грунтовая дорога, поднимающаяся на гору в поля. Когда проходишь мимо хат, а потом мимо лесов и перелесков, на вершинах гор начинается большое поле. С него открывается вид на бесконечную даль. Слева Днепр, вокруг горы, долины и яры – обычно безлюдный мир абсолютной свободы. Той свободы, которая безмежна і безкрая, как говорят в наших краях.

 А на юге, на самом горизонте синеют полоской совсем далёкие горы – те самые пять гор, где находится эпицентр всего, невидимая ось, вокруг которой вращается этот волшебный мир безграничной свободы.

 Когда я был ещё молод, и мои странствия здесь только начинались, я поднимался от автобусной остановки по этой дороге, и дойдя до поля, отдыхал на его краю, глядя на далёкие горы. Они так звали к себе и манили, притягивали как магнит – обещанием какого-то чуда, обещанием невероятной и сказочной жизни вольного странника, очарованного волшебностью мира – странника на дорогах действительности.

 От того поля можно было пойти куда угодно. Налево дорога поворачивала на Трахтемиров или Лукавицу. Направо – на Григоровку или Бучак. Всё это было тогда таким новым и неведомым, опьяняющим своей загадочностью, И я шёл по этим дорогам, где звала меня за собой свобода – безмежна і безкрая.

 С тех пор прошло сорок лет. Где я только не бывал за это время и что только не видал. Много было пройдено дорог, линий жизни и линий судьбы. А волшебная страна осталась для меня всё такой же вечно девственной и непознанной – вечно юной, как неувядающий цветок.

 И когда сейчас, опираясь на отполированную руками палку, я выходу на это поле,  и открывается передо мной вид на далёкие горы, освещённые солнцем, я снова чувствую себя молодым и полным сил. Очарованным странником, вечно идущим по дорогам действительности за горизонт – в голубую даль.

 Где-то там, на горизонте, где видны пять призрачных гор, – фантастический мир мечты и мифа, – всё так же ждет меня она, волшебная страна, остающаяся вечной загадкой.

 Безмежна і безкрая.

 

16.12.2020

 

неділя, 1 липня 2018 р.

Сон



Возле этих сосен на Зарубиной горе я оказался в тёплый весенний день в конце апреля 2018 года. Время не пощадило значимое для моего сердца место – песчаные склоны давно заросли кустами, и везде были следы людей в виде всякого мусора. Но мне повезло, и в этот день вокруг никого не было.

Я прилег на тёплом песке под сосной. Там было приятно – не жарко и не холодно. Свет солнца проникал через ветки, и в небе надо мной парил орёл.

Незаметно я заснул, и приснился мне удивительный сон. Как будто я пробудился под этой сосной 35 лет назад, молодым, полным сил и надежд. Искупался под горой, одел рюкзак и пошел по своим дорогам – дорогам молодости.

И были они, как всегда в те далёкие годы, загадочны и пустынны.

И всё так же парил над ними орёл…

четвер, 29 березня 2018 р.

Бучацкие горы вдали (1986)






Когда я шел от Бабиной горы по старой дороге через заброшенный виноградник, а потом через гору Вовча хаща выходил в поля, оттуда открывался вот такой вид на Бучацкие горы. Справа гора Виха, слева две Каменухи. На переднем плане – сильно разветвлённый большой яр Борисов поток.

субота, 10 березня 2018 р.

В бучацких мирах


Бучак всегда был для меня самым сердцем Волшебной страны гор и лесов, раскинувшейся на берегах Днепра. «Был» – потому всё это осталось в далёком прошлом. А жизнь и судьба повели своими дорогами дальше.

Когда-то в 1985 году (а это был для меня год влюбленности Бучак, как 1982 – в Трахтемиров), я лежал ночью возле своей палатки на вершине Бабиной горы и смотрел на яркие звёзды. И ничем не замутнённое счастье пело свою песню в моей душе. Тогда я осознал, что Бучак, и особенно Бабина гора – это самое что ни есть сердце Волшебной страны, фантастического мира мечты и мифа.

Строительство ещё не началось – возле Бабиной горы было тихо и безлюдно. Мне повезло застать бучацкие пространства в девственном виде. Говорят, до водохранилища там было ещё красивее, но я это видел только на старых фото. А в те края попал, когда вода уже поднялась и затопила большие песчаные острова и зелёные луга. Но все горы и леса были пока не нарушены бульдозерами строителей.

Бучацкие горы тянули меня к себе всегда – звали обещанием чего-то невероятного. Когда в первые годы своих странствий, в начале 1980-х я ходил из Трахтемирова через горы, леса и поля на пристань, на спуске в Григоровку передо мной открывался вид на далекие пять гор – огромные, загадочные, непознанные, манящие к себе…

Пришло время, и я отправился туда из Григоровки по берегу – через луга, сады и большой лиственный лес, где была «Рожена криниця». В народе лес называли «Понятовский» по имени польского князя Понятовского, когда-то давно владевшего этими землями. Так я в первый раз дошел до Бабиной горы.

С тех пор миры бучацкого посвящения меня полностью очаровали. Тенистые леса, цветы, травы, поющие птицы – всё это было таким зелёными, земным, мягким и ласковым… совершенно не похожим на аскетические трахтемировские холмы.

В бучацких мирах сохранялись и продолжались все настроения трахтемировской эпохи, но добавилось много нового – и буйная зеленая природа, которой в те годы не хватало в Трахтемирове, и общение с людьми. Я захотел поселиться в Бучаке, чтобы там жить, мечтать и творить – легко и свободно. И мы с Тиной провели там больше 15 лет, насыщенных событиями. Сначала на Бабиной горе, а в 1990 году начался период жизни, связанный с хатой деда Корния и бабы Дуньки. Хата стояла на горе над пристанью и над северным краем озера, напротив хаты покойного лесничего Ивана Романовича Коваленко.

В том доме было много радостного и вдохновляющего – такого, что запомнилось на всю жизнь. И хотя мы туда давно уже не приезжаем, вид этой хаты на старых фото (а их почему-то осталось совсем немного) вызывает у меня чувство глубокой благодарности. Ведь дом на горе, да и сам Бучак, стал началом далёкого пути по жизни – и для нас с Тиной, и для многих других из бучацкой компании тех лет.

В первые годы нашей жизни в Бучаке там была пристань – прямо под горой, на которой стояла хата. До пристани можно было дойти за пять минут по хорошо натоптанной тропинке, спускавшейся по склону. Потом её продали на металлолом. Получилось так, что я провожал её в последний пусть – сидя на берегу возле Каневского заповедника, случайно увидел, как буксир тянул баржу куда-то в сторону Черкасс.

После этого мы ходили из из Григоровки, где пристань была еще лет семь или восемь. Приятно было выходить из «метеора» на ту самую баржу с номером П-357, где я когда-то работал два года. Потом мы поворачивали налево, выходили по берегу за край села и дальше шли по хорошо натоптанным тропам – где по песчаным берегам, где по заросшим травой склонам и через заброшенные сады.












Там много лет паслись коровы с колхозной фермы и все сильно вытаптывали, потому в 1990-е годы на берегу не было никаких непролазных зарослей. Когда коров не стало, а ферма развалилась, береговые тропы стали быстро зарастать кустами.

Когда заканчивались заброшенные григоровские колхозные сады, за ручьём, вытекавшим из большого яра, начинался Понятовский лес. По лесным дорогам можно было легко дойти до Роженой криницы и дальше, до бучацкого рыбстана. А оттуда было недалеко и до нашей тропинки на склоне горы Козачий Шпиль. Так за два часа мы доходили от пристани до своего дома.




 
 

А иногда ходили из Бобрицы, с каневской трассы – весной, когда пристани в Григоровке ещё не было, осенью и зимой. В морозные зимы несколько раз приходили в Бучак по льду из Переяслава – эта дорога занимала пять часов.

После Студенца мы обычно сворачивали в те поля, где потом появился тот высокий металлический забор, который потом разобрали. В 1990-е годы это была грунтовая полевая дорога, по которой раньше ездили на поля, а потом – рыбаки на берег за Бабиной горой или на Тальбергову дачу. Поля уже были заброшены и заросли травами, а с дороги открывались грандиозные виды на Каневские горы и на Днепр.




 

 



Так мы доходили до Бабиной горы, а оттуда по берегу – в Бучак.

Особой притягательностью обладал «витряк» – заброшенная ветряная мельница с деревянными колесами, механизмами, огромными жерновами. В те годы всё это было целым, разве что по углам бутылки валялись и стены были исписаны местными жителями (типа «Прощай Бучак, здравствуй Полтава»). Мы к этим надписям быстро привыкли и перестали на них обращать внимание. Они уже не мешали нам погружаться в особое волшебное пространство ветряной мельница – этого механизма преобразования ветра в нечто, доступное для человека. Ветряк можно было закрывать на длинный кованный железный ключ (он до сих пор у меня сохранился) – такой же, как когда-то давно закрывали хаты. Особенно приятно там было вечером, в час заката и зари, когда свет сумерек делал всё волшебным. А однажды мы с Валерой, лидером нашей бучацкой компании, сидели там зимой в новогоднюю ночь у небольшого костра, горевшего на жернове. Снаружи светила мутная полная луна, был сильный ветер и мороз 23 градуса.

Что там говорить, много чего было интересного на ветряке…









 


А рядом была вершина горы Козачий Шпиль. Сосны тогда были маленькие, с горы было хорошо видно на все стороны света.

Из Бучака мы ходили на разные пляжи Бучацкого леса – их было три, и в те годы они были безлюдны. У нас была своя тропинка, мимо ветряка и дальше, по склонам горы Козачий Шпиль. Она выходила на дорогу между последними хатами и рыбстаном, и оттуда мы уходили сразу в лес, где были свои тропы, ведущие к Роженой кринице.

 


До озера от нашего дома было идти 15 минут. Тогда, в 1990-е годы, там было чисто, а люди если и приезжали, то только по выходным.




И на Бабину гору ходили часто – там тоже было тогда тихо и спокойно. А то что это самое сердце бучацких миров, мы не забывали никогда.


 







Все фото 1990-х годов.