Таємний сокровенний рай

 

Ось і настала, нарешті, справжня весна, яку теплі вітри принесли в наші гори і ліси. Сільські дороги висохли, а плями снігу лишалися лише місцями за хатою. Потік сік із кленів, а в лісі кожен день розцвітали нові білі підсніжники і сині, як небо, проліски.

На Олексу Теплого в полях заспівала вівсянка, і над Кам’яною горою летіли своїми одвічними небесними шляхами перелітні птахи – дикі гуси. А весна покликала знову душу в нескінчену дорогу – і по стежках землі, і по життєвих шляхах долі.

Ясним вечором на Олексу я ще раз побачив три зорі Оріона – вони стояли зовсім низько над деревами, і скоро настане такий час, коли це зимове сузір’я на півроку зникне з неба.

Довгою холодною зимою, яка пройшла під цими трьома зорями, переді мною вже в котрий раз за життя відкрилися чарівні двері – в таємний сокровенний рай. Коли зайдуть за обрій три зорі, ці двері можуть закритися – адже вони не бувають розкриті постійно.

Я й досі не знаю де він, цей сокровенний рай. Якщо в серці, то чому я не завжди в ньому? Якщо в небі над горами, то чому ці двері не відкриті постійно? Знаю лише одне: мені хотілося б знову повернутися у ці чарівні двері, і ввійти в них –  в таємний сокровенний рай.