Ось і настала, нарешті,
справжня весна, яку теплі вітри принесли в наші гори і ліси. Сільські дороги
висохли, а плями снігу лишалися лише місцями за хатою. Потік сік із кленів, а в
лісі кожен день розцвітали нові білі підсніжники і сині, як небо, проліски.
На Олексу Теплого
в полях заспівала вівсянка, і над Кам’яною горою летіли своїми одвічними
небесними шляхами перелітні птахи – дикі гуси. А весна покликала знову душу в
нескінчену дорогу – і по стежках землі, і по життєвих шляхах долі.
Ясним вечором на
Олексу я ще раз побачив три зорі Оріона – вони стояли зовсім низько над
деревами, і скоро настане такий час, коли це зимове сузір’я на півроку зникне з
неба.
Довгою холодною
зимою, яка пройшла під цими трьома зорями, переді мною вже в котрий раз за
життя відкрилися чарівні двері – в таємний сокровенний рай. Коли зайдуть за
обрій три зорі, ці двері можуть закритися – адже вони не бувають розкриті
постійно.
Я й досі не знаю де він, цей сокровенний рай. Якщо в серці, то чому я не завжди в ньому? Якщо в небі над горами, то чому ці двері не відкриті постійно? Знаю лише одне: мені хотілося б знову повернутися у ці чарівні двері, і ввійти в них – в таємний сокровенний рай.
