Моє мандрівне життя стало плодом поєднання двох стихій – вогню і вітру.
Вогню не тільки від всіх нічних вогнищ моїх подорожей, а й зовсім іншого вогню, внутрішнього – «юності божественного кострища», яке палало тоді в душі. Енергії молодості.
А вітру не тільки того, назустріч якому я йшов польовими дорогами моєї рідної Придніпровської України, а й невидимого і таємничого «вітру сили». Тієї сили, яка надихає йти за обрій і кличе в далеку дорогу.
Сили, яка не давала спокійно сидіти дома, а змушувала знову вирушати у подорожі, знову опинитися серед полів, лісів і ярів Канівських гір. Щоб розправити там вітрила душі – невидимі, як і той вітер, який вони мали ловити. Адже я знав, що невидимий вітер сили постійно летить через наш світ, и питання лише в тому, чи вдається його відчути.
І вірно поставити свої вітрила…
Коли я почав читати ваші дописи, я якось спочатку ніби сприйняв ваш вітер за свій. Ви можете це зрозуміти, я дуже захопився, і ніби іноді все так і було. А потім, з часом, зрозумів, що наші вітри різні. І так має бути. Але я завжди відчуваю от ту частинку вашого вітру у своїх вітрилах.
ВідповістиВидалитиЯ читала вашу книгу "В поисках Ветра Силы" и мне тоже казалось, что я там, на этих кручах. Я его воспринимала тоже как свой, потому что жила в тех местах и они видимо наполняют человека именно это любовью ко всему сущему.
ВідповістиВидалити