Мене зачаровує вигляд вогнища, яке догорає. Все менше стає полум’я, все більше червоних жарин… А потім дрова розсипаються, і якщо їх поворушити, цей червоний жар нагадує зоряне небо. Але триває це недовго, і червоні жарини швидко згасають.
Так згасає і юності божественне кострище.
І згадалося мені, як багато років тому, у хаті діда Корнія на горі Козацький шпиль в самому серці Бучацьких гір ми з моєю подругою танцювали свій танець молодості, танець любові.
У неї якраз був день народження, і ми зустрічали його у великій компанії тих років, веселій і дружній. У хаті горіли свічки і грала музика, яка несла нас на свої крилах за собою. Я вже не пам’ятаю, яка саме музика, та це і неважливо. Головне, що тоді вона надихала нас забувати себе і танцювати – танцювати свій танець молодості, танець любові. Волосся моєї подруги пахло димом вогнища і пилом польових доріг, а в очах її був космос – далекий і безмежний.
Немає коментарів:
Дописати коментар