В одну з ночей пізньої осені, коли місячне сяйво заливало собою темні гори і голі дерева, було дуже тихо, і можна було навіть почути собак із сусідніх сіл. В такі холодні прозорі ночі думка тече легко і вільно, а нестримна уява поринає в спогади про давно минуле.
І пригадалося мені моє життя в Григорівці, в дерев’яному будиночку на пристані. Тоді, майже сорок років тому, село було зовсім іншим, ніж зараз – колгоспним і тихим. А цивілізація знаходилась від нього зовсім далеко – щоб подзвонити по телефону, потрібно було йти на пошту біля сільради.
Моє життя в цьому селі також було далеким і від цивілізації, і від справ сільських мешканців – адже я був вільним мандрівником, зануреним у своє. У фантастичний світ власної мрії і міфу. Цього світу мені було цілком достатньо, щоб відчувати сенс існування і радість від кожного дня.
Вікно моєї кімнати в тому будиночку на баржі виходило на південь, в сторону Бучацьких гір, де тоді відбувалися основні пригоди моїх подорожей. Літом над тими горами світило яскраве сонце у синьому небі, а в осінню пору над ними вставав яскравий білий місячний диск.
Самотності я не відчував – в мене було чимало друзів, з якими ми мандрували польовими і лісовими дорогами. А час від часу мене провідувала моя подруга з міста і загрівала холодними осінніми ночами на широкій лежанці із дощок якраз навпроти того вікна. І тоді місячне сяйво освітлювало наші молоді тіла, сплетені в обіймах пристрасті.
В тому місячному сяйві моя кохана, безмежна як Всесвіт, дарувала мені відчуття повноти життя. І наші душі тоді летіли високо в холодне небо, щоб танцювати свій танок ночі над чорними горами. Це було так легко і просто – забувати себе, ставати потоком холодного сріблистого світла і летіти у нескінченість – у місячному сяйві.
Немає коментарів:
Дописати коментар