В теплий зимовий день в кінці грудня я сидів під хатою біля куща калини і дрімав. А що ще робити? Всі шляхи і дороги літа вже пройдені, а дрова заготовлені. Залишається топити піч, грітися на зимовому сонці та дивитися на гори на обрії.
А над горами в імлистому небі повільно пливли розмиті хмари, і світило через них тьмяне сонце таємничого вигляду. На якусь мить над Високою горою хмари потоншали і частину неба осяяло сіро-біле світло – справжнє світло всесвітньої порожнечі, того «ніщо» в якому вже є все можливе. І неможливе теж. Було в цьому світлі щось грандіозне і божественне – немає слів, щоб описати це.
Кажуть, що наш мозок виробляє іноді особливі речовини – ентеогени, які породжують в душі відчуття божественного. Напевно в цю мить і в мене виробився якийсь диметилтриптамін, і тоді небесне світло стало сяйвом нескінченості.
Мабуть, і наші гори на цьому чарівному дніпровському півострові теж виробляють якийсь ентеоген. Тому вони завжди кличуть за собою кудись у незбагненне.
І наче кажуть тобі – «давай торкнемося неба».
Немає коментарів:
Дописати коментар