Родін А. Пісні Нескінченності / Алекс Родін. – Київ: Alex Rodin World, 2024. – 142 с.

Повний текст тут:

https://chtyvo.org.ua/authors/Rodin_Aleks/Pisni_Neskinchennosti/

 https://drive.google.com/file/d/10NAkS-iRE6PhbdjlqPxS4C6Ur0VKtWcn/view?usp=sharing

 https://books.google.com.ua/books/about?id=KfgwEQAAQBAJ&redir_esc=y&hl=ru

 У книгу ввійшли в українському перекладі збірки «Пісні нескінченності» (2008—2011) і «На високій небесній орбіті» (2012—2014). Текст відредаговано і місцями скорочено.

Чи не надто пафосна назва – «Пісні Нескінченності»? Але в нашому Вічному Місті, тисячолітньому Києві відчути цю нескінченність просто. Вийти на високу гору, в один з парків над Дніпром – і от вона, ця нескінченність. Небеса і далекий обрій, який кличе душу полетіти туди.

Ця книга присвячена подорожам вулицями міста, де мить вічності чи вітер сили торкається нас не менше, ніж на польових дорогах Придніпровської України. Ці маленькі оповідання створені в 2008—2014 роки.

Для мене то був оптимістичний період – здавалося, що життя справді тече тільки вгору, і з кожним днем воно стає кращим і цікавішим. Такий настрій відобразився в цій книзі. З того часу багато що змінилося, і життя на жаль загалом не стало кращим. Тому дещо із написаного тоді сьогодні вже може здаватися недоречним.

Але мені хочеться залишити свою мрію тим, хто буде це читати. І зберегти свій настрій тих років – у метафізичних небесах Інтернету.

Десь на високій небесній орбіті…

 

 

Зміст

 Пісні Нескінченності

(2008—2011)

 

Пісні про незбагненне

Нова лінія

Далекі вогні

Час для себе

Музика ночі

Гра, що зветься «життя»

Сонячна риба

Дорога, в якої немає кінця

Моя любов завжди з тобою

Острів свободи

Єдина реальність

Рюкзак

Дім для душі

Храм ранкової зорі

Життя вдалося

Шляхи в Нескінченність

Свобода від себе

Мій світ

Алхімія високих станів

Тільки юності я хочу поклонятися

Рожева акація

Герой та героїня

Атоми всесвітньої порожнечі

Sunset beach

Tilia Cordata

Наші душі – як зорі

Бродяга Сансари

Вечірнє світло

Епінойя

Енергії

Роки та століття

Екзистенція

Небесні течії

Сіре світло ночі

Фантазії літнього ранку

Історія життя

Порожнеча чистого буття

Поклик осені

Слова сонячному променю

Біле місто

Минуле не повертається

Чарівність світу

Осінній місяць

Людяність

Скринька із цінної деревини

Є вулиці як ріки

Шлях білих хмар

Трохи недбало

Містика існування

Розкрите вікно ночі

Філософія повільного життя

Мелодії неповторності

Тіло блаженства

Простір музики й світла

Саме лише небо

Незнання глибше, ніж знання

Квітка небес

До самої нескінченності

Metamusic

Магнетизм життя

Радіо Нірвана

Коли починається ніч

Три зорі

Live the Search

Невловима справжність світу

Випадкові перехожі

Епіцентр

Ім’я твоє – Реальність

Екологія повсякденності

День народження

Свій світ

Космічне посвячення

Під щасливою зіркою

«Не можна одержати без віри»

Літо пляжної йоги

 

Там, де живе любов

 

У всьому на світі

 

На високій небесній орбіті

(2012—2014)

 

У нескінченність

 

Trek Ultralight

 

Даль безтілесних сірих просторів

 

Миттєвості

 

Полетіти разом з вітромSolar Wind

 

Дівчина з волоссям кольору сонця

 

Колесо повноти буття

 

Просто жили, як хотіли

 

Лінії долі

 

Моє серце назавжди там

 

Ласкаве літо

 

Золота вежа Сходу

 

Сонячна порожнеча

 

Пісні ночі

 

Для тих, хто в драйві

 

Пісок між пальцями

 

Ніколи

 

На високій небесній орбіті

 

Семантичний Всесвіт

 

Божественний мінімалізм

Тут і зараз

 

Усе буде добре

 

Під недосяжним небом

 

Білий чайник

 

Оболонська мрія

 

Шукачі позамежного

 

Небо й земля

 

Філософія вільного пошуку

 

На край світу

 

Замкнена на себе хвиля

 

Lux Futura

 

Cosmic Factory

 

Дім біля пляжу

 

У спогляданні далі

 

Infinity Beam

 

Альтаїр і Вега

 

У світлі небесної нескінченності

 

Не залишаючи слідів

 

Ми були як боги

 

Моє покоління

 

Коли нас не буде

 

Дорога ця не має кінця 

 

 

Відлуння минулих років

(2024)

 

Небо осені

Південний міст

Дракон

Zen Kiss

Іпомея

 

 

Родін А. Таємний сокровенний рай / А. Родін. – К.: Alex Rodin World, 2024 – 137 с.

 У книгу ввійшло все, що було написано з 2016 по 2024 рік (збірки «Під небом недосяжним і безкраїм», «Гора Самотнього Вовка», «Дорогами минулого», «Уздовж Чумацького шляху», «Magnet», «Таємний сокровенний рай»).

Завантажити повний текст з Гугл-диску: https://drive.google.com/file/d/1SGTiE3QGj9FoEIlETy_aH5ObTRIOQHiu/view?usp=sharing

 або тут: https://chtyvo.org.ua/authors/Rodin_Aleks/Taiemnyi_sokrovennyi_rai/

 Повний перегляд: https://books.google.at/books/about?id=fD4CEQAAQBAJ&redir_esc=y&hl=ru

 

Let`s touch the sky

Колись я написав про те, як звучить у серці пісня, слів якої я не знаю. Пісня, яка пронизує весь таємний сокровенний рай і пробуджує мрію. А вранці першого дня нового 2024 року я зміг почути деякі слова – вони були наполовину нашою мовою, наполовину англійською. Мабуть тому, що мені з дитинства подобається ця мова. А якби поруч був француз, він напевно почув би ці слова французькою.

«Let`s touch the sky» – «Давай торкнемося небес».
Торкнемося разом з тобою…

Це була та пісня, яку все життя співали мені примарні гори. Я йшов за покликом цієї пісні, і вірив, що він приведе мене туди, куди потрібно. А коли вперше почув цю пісню без слів, то зрозумів, що хочу прожити своє життя на цій чарівній землі. Думав написати «хотів жити і померти тут», а потім вирішив, що про смерть писати не варто – краще про життя. І про шлях, який не має кінця.

Якщо справді чарівні гори випромінюють якусь таємничу енергію, яка породжує в серці відчуття божественного (так само як людський мозок виробляє іноді ентеоген), то ця енергія і є піснею, слів якої я так довго не міг зрозуміти.

А тим часом над обрієм з’явився край червоного сонця, його промінь освітив моє обличчя і пісня небес стихла. Почався земний день.

Перший день ще одного року Дракона.

 

 

Родін А. Агнія. – Київ: Alex Rodin World, 2024. – 157 с.

© Алекс Родін.

 

 

У книгу увійшли в українському перекладі збірки «Монолог розбудженої мрії» (1998) та «Агнія» (2011). Під час авторського перекладу текст зазнав змін. На відміну від книги «У пошуках вітру сили», де я писав про власне життя, в цьому циклі творів герої та їхні пригоди вигадані, хоча в основі – реальні події. Корнілов – це моє alter ego, інше «я». В його образі поєднані фантазії про ті лінії долі, які відкривалися переді мною, але якими я з різних причин не скористався. Фантазії про те, як могло бути, але не стало.

 

Завантажити повний текст: https://chtyvo.org.ua/authors/Rodin_Aleks/Ahniia/

 або тут:  https://drive.google.com/file/d/1cx-7fe9gHrXrDup4quLRDA8gTmt2EeWQ/view?usp=sharing

 

 

Ентеоген

В теплий зимовий день в кінці грудня я сидів під хатою біля куща калини і дрімав. А що ще робити? Всі шляхи і дороги літа вже пройдені, а дрова заготовлені. Залишається топити піч, грітися на зимовому сонці та дивитися на гори на обрії.

 А над горами в імлистому небі повільно пливли розмиті хмари, і світило через них тьмяне сонце таємничого вигляду. На якусь мить над Високою горою хмари потоншали і частину неба осяяло сіро-біле світло – справжнє світло всесвітньої порожнечі, того «ніщо» в якому вже є все можливе. І неможливе теж. Було в цьому світлі щось грандіозне і божественне – немає слів, щоб описати це.

 Кажуть, що наш мозок виробляє іноді особливі речовини – ентеогени, які породжують в душі відчуття божественного. Напевно в цю мить і в мене виробився якийсь диметилтриптамін, і тоді небесне світло стало сяйвом нескінченості.

 Мабуть, і наші гори на цьому чарівному дніпровському півострові теж виробляють якийсь ентеоген. Тому вони завжди кличуть за собою кудись у незбагненне.

 І наче кажуть тобі – «давай торкнемося неба».

 

«Якби я була мухою»

«Якби я була мухою, я б жила на вікні нашої хати» – сказала мені дружина в теплий зимовий день (а їх багато було в кінці грудня 23 року).

«Я б тоді раділа сонячному променю і теплу, не думала б ні про війну, ні про людську смерть, ні про те, що буде завтра. А коли сонце сідає за гори на обрії, я б спокійно засинала на вікні, чекаючи на новий теплий сонячний день.

І все було б так легко і просто – якби я була мухою».

 "У пошуках вітру сили" можна завантажити на Гугл диску: https://drive.google.com/file/d/1gUcf0V8qkItgcc2s_UFkEG8Ykfz0Nn4_/view?usp=sharing

"Серед кам'яних гір" можна завантажити на Гугл диску: https://drive.google.com/file/d/11kpaZEEIc_q8DQb_pNPFAW1PtItQeIm8/view?usp=sharing

Алекс Родін. У пошуках вітру сили. – К.: Alex Rodin World, 2023. – 195 c. 

 © Алекс Родін.

https://t.me/alex_rodin_world

 У книгу увійшли в українському перекладі збірки «У пошуках вітру сили», «Праморе Тетіс», «Smiles of the Beyond», «Сонце й Місяць». Під час авторського перекладу текст місцями значно змінено, тому це нова версія творів, написаних більше 20 років тому.

Повний текст  у Книгах Гугл:  https://books.google.com.ua/books?id=7EvXEAAAQBAJ&printsec=frontcover&hl=ru&source=gbs_ge_summary_r&cad=0#v=onepage&q&f=false

 Алекс Родін "Серед кам'яних гір" (2023)

у Книгах Гугл: https://books.google.com.ua/books?id=t1a9EAAAQBAJ&hl=ru&source=gbs_navlinks_s

 

 

Мандрівне життя

Моє мандрівне життя стало плодом поєднання двох стихій – вогню і вітру.

 Вогню не тільки від всіх нічних вогнищ моїх подорожей, а й зовсім іншого вогню, внутрішнього – «юності божественного кострища», яке палало тоді в душі. Енергії молодості.

 А вітру не тільки того, назустріч якому я йшов польовими дорогами моєї рідної Придніпровської України, а й невидимого і таємничого «вітру сили». Тієї сили, яка надихає йти за обрій і кличе в далеку дорогу.

 Сили, яка не давала спокійно сидіти дома, а змушувала знову вирушати у подорожі, знову опинитися серед полів, лісів і ярів Канівських гір. Щоб розправити там вітрила душі – невидимі, як і той вітер, який вони мали ловити. Адже я знав, що невидимий вітер сили постійно летить через наш світ, и питання лише в тому, чи вдається його відчути.

 І вірно поставити свої вітрила…

Танець молодості

  

Мене зачаровує вигляд вогнища, яке догорає. Все менше стає полум’я, все більше червоних жарин… А потім дрова розсипаються, і якщо їх поворушити, цей червоний жар нагадує зоряне небо. Але триває це недовго, і червоні жарини швидко згасають.

Так згасає і юності божественне кострище.

І згадалося мені, як багато років тому, у хаті діда Корнія на горі Козацький шпиль в самому серці Бучацьких гір ми з моєю подругою танцювали свій танець молодості, танець любові.

 У неї якраз був день народження, і ми зустрічали його у великій компанії тих років, веселій і дружній. У хаті горіли свічки і грала музика, яка несла нас на свої крилах за собою. Я вже не пам’ятаю, яка саме музика, та це і неважливо. Головне, що тоді вона надихала нас забувати себе і танцювати – танцювати свій танець молодості, танець любові. Волосся моєї подруги пахло димом вогнища і пилом польових доріг, а в очах її був космос – далекий і безмежний.

 

 

Є на небі зірка

 

На небі є одна зірка, не сама яскрава і помітна, але вона привертає мою увагу. Я часто дивлюся на неї вечорами, згадуючи про своє життя – може, теж не саме яскраве і помітне, як ця зірка.

 Зоря світить над південним обрієм. Я знаю, що там, за лісами, горами і полями знаходиться Бучак – місце, де пройшла наша з Тіною молодість, і де під безмежним бучацьким небом пізнали ми смак свободи. Там особливий вітер увійшов у серце – вітер свободи…

 Хотів я подивитися на карті, що це за зірка, а потім вирішив цього не робити. Навіщо? Адже те, що непізнане і невідоме, завжди здається більш значущим, ніж відоме.

 Так і ця зірка на південному обрії…

 

Півень

 

Одного ранку мою увагу привернув спів півня на іншому краю села, який відлунювався від гір. Була в цьому якась мить, що увібрала в себе те найкраще, що приваблювало мене у сільському способі життя.

 Адже не догляд за бджолами, не копання городу, не пиляння дров і навіть не поїдання слив у саду змусило мене колись проміняти компанії у міських кав’ярнях на стіни глиняних хат у різних придніпровських селах.

 Все це було заради чогось зовсім іншого… заради миті, коли вічність торкається земного буття. Чомусь тут, у цих горах, така мить приходить частіше. І надає сенс існуванню.

А чому так – я і досі не знаю.

 

 

По ярах та кручах Канівських гір

На краю великого правічного лісу я знаю місце, звідки відкривається вид в сторону Канева. Самого містечка звідти не видно – тільки гори, де заповідник. Насамперед, увагу привертає в тій стороні небо – канівське небо, якесь особливо високе і далеке – безмежне і безкрає. Я вже давно помітив, що над Каневом небо не таке, як бучацьке або трахтемирівська небо. Не кажу, що краще чи гірше – просто воно створює інший настрій.

 Це важко пояснити словами. Може, все це взагалі мої фантазії, і ніхто крім мене не бачить того канівського неба. Але мені воно здається особливим. Ніби в той бік видно не на 20 кілометрів як звичайно, а на всі сто…

 А ще з того місця видно край гір – далеких, сизих, іноді ледве помітних, але добре знайомих своїми обрисами. Колись там починалися мої перші подорожі – великі піщані пляжі в Пекарях, дерев’яний маяк на Мар’їній горі, листяні ліси і холодна вода з джерела у яру Меланчин потік…

 Там билося серце моєї молодості. Скільки доріг там було пройдено – по ярах та кручах Канівських гір. А це не забувається…

Це вже буде не з нами

 
 

Мені подобається одне місце на краю великого поля, де починається крутий спуск у лісову долину. Весною через ліс добре видно Дніпро і навіть піщані береги на тій стороні.

 Може, хтось молодий буде літом бігати по тих пісках назустріч вітру -- як я колись.

А може, то будуть хлопець і дівчина, яких доля звела на цьому пляжі. І поєднала їх зоряним намистом любові.

 Вони будуть плавати і кохатися у прозорій воді вічної ріки під синім літнім небом, ввечері дивитися як червоне сонце сідає за високі і темні таємничі гори правого берега. А вночі – лежати біля вогнища під неймовірно яскравими зорями…

 Але це вже буде точно не з нами.

 

Мить

 

 Буває мить – коротка мить, може секунда, а може хвилина, -- коли вічність торкається земного буття.

 Ранньою весною у рік Великої Війни кожного дня вітер доносив страшні звуки боїв на Київщині зі сходу і з заходу, час від часу над головою низько літали військові літаки, а сирена повітряної тривоги з Переяслава стала вже звичною. Одного разу я вийшов на край саду і сів на горбику біля нашого торішнього вогнища. У ньому лежали недогорілі залишки дров – минулої осені ми сиділи тут у зоряну ніч і слухали музику.

І в цю мить пролетіло переді мною в пам’яті все наше тихе і мирне довоєнне життя у цьому селі (та й не тільки в цьому) – життя, яке вже не вернеться. Зараз ми не сидимо  біля вогнища – не хочеться привертати зайву увагу у воєнний час, – і хто знає, чи будемо ще колись сидіти…

 Я взяв гілочку з червоними ягодами калини і поклав її на обгорілі дрова. Не знаю, навіщо я це зробив… Так захотілося.

 Я в цю мить знову пронеслись в уяві події минулих років -- як зграя перелітних птахів, що зникла десь у високому березневому небі над горами.

 

Палеоботаніка

Подобається мені наука ботаніка. Ще з часів життя у Трахтемирові, коли я почав пізнавати світ лікарських рослин, цікаво стало гортати сторінки всяких книжок на теми ботаніки, а точніше – етноботаніки.

 Ще більше мені подобалась палеоботаніка. Стародавні рослини, які існували мільйони років тому, зачарували мене, коли я став знаходити на схилах берегових гір скам’яніле дерево чи відбитки листя. Такі знахідки траплялися нечасто, але вони були. Разом із словами Богдана Антонича «Де ми жили – ростимуть без наймення пальми» все це створило в душі цілий міф про фантастичний і давно минулий світ – праморе Тетіс, континент Пангея…

 А в нашій Григорівці 40 років тому у магазині продавали солодкі соєві плитки із схематичним зображенням пальми і жаркого тропічного сонця. Шоколад коштував значно дорожче, грошей тоді було мало, і я пригощав цими плитками одну знайому дівчину.

 На початку 1980-х я зробив у бібліотеці Вернадского копію старої книги Криштофовича «Палеоботаніка» і часто гортав її сторінки. А закладкою була обгортка від соєвої питки «Пальма». Вона і досі лежить у мене в одній давній і сильно потертій книзі про лікарські рослини разом з білетом на метеор «Григорівка – Канів».

Одного разу під час чергування на пристані я сидів на лавці у холодку і щось читав про палеоботаніку – про викопні решти магнолій. Недалеко добре знайомі сільські баби продавали на пристані яблука, груші і горіхи. «А що це ти, Сашко, таке читаєш» – спитала мене баба Пріська. «Та от, дивіться, про рослини». Баба подивилася, нічого не зрозуміла і поважно промовчала.

Минуло багато часу з тої легендарної пори. Життя склалося так, що мій шлях простягнувся від Григорівки у всякі далекі краї на різних континентах. Бачив і пальми, і магнолії, і величезні дерева манго – багато чого бачив. Але коли я сьогодні виймаю із старої книги обгортку від плитки «Пальма», один із символів фантастичного світу мрій і особистих міфів, вона мені дорожча, ніж всі фото з тропічних островів.

Душі дерев

Допивши каву, я насипаю пшоно маленьким пташкам і йду провідати дерева в саду. В мене є віра, що кожне з них має свою душу, а їхні гілки, що тягнуться до неба, нагадують мені гілки власної душі, які так само тягнуться до неба. І до сонця.

Поки я ходжу між деревами, є час подумати, що робити сьогодні. Зимою розваг небагато – або майструвати щось з дерева, або ходити по полях і лісах. Столярними роботами можна займатися і коли стемніє –  у сараї, де моя майстерня, є світло. Там пахне деревом і стружками, складені всякі дошки з різних порід і різноманітний інструмент. Що саме майструвати – не має значення. То така медитація – стругання і шліфування старої деревини.

 А поки світло, треба кудись йти – якщо погода дозволяє. Як мудрий лис кожного дня оббігає свої володіння в ярах – подивитися, де що робиться. І як вільний кобець чи орел облітають гори і поля, де кожен раз щось нове – то хмари летять з другого боку, то світло інше. То дядько якийсь йде зимовими дорогами – сьогодні на північ, завтра на південь.

 Хто знає, куди він йде...

 Мабуть, на ті вершини, звідки видно далекий обрій.

 

 

 

На крилах диму

Вранці я прокидаюся, коли за вікном починає світати. Поки моя подруга ще спить за піччю, я тихо одягаюсь  і починаю розпалювати вогонь. Адже комфортну температуру у хаті потрібно постійно підтримувати. Біля топки груби з вечора складені дрова, щоб нагрівалися. Спершу розпалюю вогонь дрібними вербовими трісочками – гарна була колись козяча верба за хатою, цвіла ранньої весною зеленими сережками, на які охоче летіли бджоли. Але посохло те дерево, і перетворилося на дрова.

А коли вогонь розгорається, починаю підкладати важку і тверду акацію. Тепер вже можна вийти з хати і сісти біля веранди з вранішньої кавою, дивлячись на далеку вершину Високої гори, вдихаючи запах зимового вітру і диму.

Це не якийсь чарівний, психоделічний дим, а пічний, від сухих акаційових дров, які й диму майже не дають – тільки запах. Цей запах мене чомусь зачаровує, гіпнотизує і несе за собою кудись далеко за обрій. У нескінчені фантастичні світи мрії, що не мають ані початку, ані кінця. Там перемішані спогади про те що справді було, і фантазії про те, чого не було ніколи… Так би і полетів на крилах диму за обрій, як вільний птах – кобець, який кожного дня кружляє над хатою.

На краю людського світу

Я стою на самому краю людського світу, і зовсім поруч починається інший світ, до якого люди вже не мають відношення. Не в якомусь містичному сенсі – адже я кажу не про потойбічний світ, а про світ природний. Світ дерев, трав, вітрів і хмар над полями, світ сонця і місяця, звірів і птахів.

 А коли стоїш однією ногою на краю людського світу, тоді починаєш цінувати речі прості і правічні. Хтось, може, скаже – ви, дядьку, колись писали про високе, і про душу світу – Weltinnenraum, і про «злоту осінь», і про «містичну весну», а тепер все про пташок і дерева. Скоро про котиків почнете писати… Що тут сказати – про душу світу, містичну весну чи злоту осінь я і зараз можу написати. Але коли йдеш однією ногою по самому краю людського світу, а другою – вже в світі іншому, природному, то дерева і птахи стають важливішими, ніж слова про високе.

 Такий він, цей шлях на краю людського світу.

Провісниця весни

Іноді хочеться написати щось не про таємниче і незбагненне, не про вітер сили і не про богиню загадки, обличчя якої не бачив ще ніхто із смертних, а про зовсім просте. Про те, як сонце повертає на літо. Або про маленьку пташку, яка почала співати перед хатою – провісницю весни.

 Коли першого лютого настав китайський новий рік Тигра, у мене за вікном вперше за зиму заспівала синиця. Перед тим я не чув її голосу – декілька місяців вона мовчала. Невже мала сільська пташка знає про китайський новий рік? Звісно, це лише жарт – де там той Китай, а де село на Канівщині.

 Насправді все дуже просто – сонце піднімається вище, і це відчуває синиця, маленька провісниця весни. І хоча насправді весна ще прийде нескоро, і снігу може намести, і мороз вдарити, але сонце, це вічне небесне божество наших предків, впевнено піднімається все вище і вище. Тому який би не був вночі мороз, і як б не мерехтіли холодні зорі, коли сонце встане за Дніпром, на гілці горіха перед вікном почне співати маленька жовта пташка. Її дзвінкий голос чути навіть у хаті за закритими вікнами.

 А коли вдень сонце підніметься вище, із шиферного даху почне капати вода – вічне сонце здатне творити чудеса навіть у найхолодніші зимові дні. І тоді його світло проникне в хату, заллє собою білі стіни, і старий дубовий стіл, і букети сухих польових квітів у глиняних горщиках.

 І настає тоді в душі весна.

Коли звучить у серці пісня

На початку січня був тиждень теплої погоди. Сніг весь зійшов, розтанула земля і на польових дорогах почалася непролазне багно. В один з цих днів я вранці вийшов з хати – вітер з північного заходу гнав низькі темні хмари і шумів у гілках дерев.

 Увімкнувши на веранді чайник, щоб зробити ранкову каву (на жаль, не колумбійську – канівську) я перебирав на полицях із струганих соснових дощок різні камінчики і палеонтологічні знахідки давніх років. А потім вийшов із кавою і сів на стільці перед верандою, дивлячись на вкриті лісом гори.

 І раптом зазвучала у моєму серці пісня яку я не чув з початку зими. Пісня, слів якої я не знаю. І покликала мене ця пісня в дорогу, щоб в котрий раз зануритися у світ ярів, гір і лісів. Я ще не знав, куди я піду – може, у Зінське, може у Вовчі гори. А може на Раків шпиль. Та це й не важливо куди, якщо звучить у серці пісня.

 Пісня, слів якої я не знаю.

 Якимось чарівним і незбагненним способом ця пісня надає сенс існуванню, сенс всьому в світі. І тоді вже не має значення, дощ, сніг чи багно на дорогах. Адже тоді весь світ стає піснею, а пісня мого серця – то лише мала частка великого хору. І несе вона мене кудись далеко на край землі – ця пісня, слів якої я не знаю.

Мені добре зрозуміло, про що вона, ця пісня – про життя, що не має кінця, і про долю… Але слова цієї пісні залишаються незбагненними. А може, мені і не потрібно їх знати.

 Для кого ця пісня? Хто знає…

 Може, для мене самого. А може, для всього світу.

 Пісня, слів якої я не знаю…

 

 

Колумбійська кава

Сьогодні зранку над селом опустився туман, і не видними стали гори, які оточують нашу долину.

Перебираючи речі у старому рюкзаку на горищі, я знайшов два симпатичні мішечки від зерен колумбійської кави Supremo. Так і хотілося написати, що вони зберегли ще кавовий запах, але це неправда – мішечки пахли мишами і сіном, в якому лежав рюкзак.

 А мрія – легка, як вітер мрія – раптом перенесла мене на дороги Південної Америки. Я побачив, як із цим самим великим рюкзаком їду я шляхами Болівії у старому іржавому автобусі серед місцевих мешканців. Побачив так чітко, наче це було лише вчора… А на обрії синіли загадкові гори, назву яких я не знав. З них текли якісь ріки, назви яких я теж не знав.

 І знову доля вела мене за собою – за обрій. У незнане…

 

 

У місячному сяйві

В одну з ночей пізньої осені, коли місячне сяйво заливало собою темні гори і голі дерева, було дуже тихо, і можна було навіть почути собак із сусідніх сіл. В такі холодні прозорі ночі думка тече легко і вільно, а нестримна уява поринає в спогади про давно минуле.

 І пригадалося мені моє життя в Григорівці, в дерев’яному будиночку на пристані. Тоді, майже сорок років тому, село було зовсім іншим, ніж зараз – колгоспним і тихим. А цивілізація знаходилась від нього зовсім далеко – щоб подзвонити по телефону, потрібно було йти на пошту біля сільради.

 Моє життя в цьому селі також було далеким і від цивілізації, і від справ сільських мешканців – адже я був вільним мандрівником, зануреним у своє. У фантастичний світ власної мрії і міфу. Цього світу мені було цілком достатньо, щоб відчувати сенс існування і радість від кожного дня.

 Вікно моєї кімнати в тому будиночку на баржі виходило на південь, в сторону Бучацьких гір, де тоді відбувалися основні пригоди моїх подорожей. Літом над тими горами світило яскраве сонце у синьому небі, а в осінню пору над ними вставав яскравий білий місячний диск.

 Самотності я не відчував – в мене було чимало друзів, з якими ми мандрували польовими і лісовими дорогами. А час від часу мене провідувала моя подруга з міста і загрівала холодними осінніми ночами на широкій лежанці із дощок якраз навпроти того вікна. І тоді місячне сяйво освітлювало наші молоді тіла, сплетені в обіймах пристрасті.

 В тому місячному сяйві моя кохана, безмежна як Всесвіт, дарувала мені відчуття повноти життя. І наші душі тоді летіли високо в холодне небо, щоб танцювати свій танок ночі над чорними горами. Це було так легко і просто – забувати себе, ставати потоком холодного сріблистого світла і летіти у нескінченість – у місячному сяйві.

 

 

Шелест листя

Минула весна, а за нею літо – ще одне літо мого життя, – з пекучим сонцем, білими хмарами, шаленими грозами і яскравими квітами під вікнами хати.

Потім настала осінь. В цьому році вона була довгою і сухою, дощі йшли нечасто, а сонця вистачало, так само як і вітру. А ще було багато синього неба із вічно загадковим сріблистим павутинням високих хмар, які нагадують про космос.

Цілими днями я ходив по далеких лісах, горах і долинах а ввечері повертався додому, розпалював піч і ліз на горище – спочити на сіні.

 Швидко темніло, іноді було чути крики нічних птахів або далекий звук літака, який неспішно летів через усе небо, від обрію до обрію. А ще сильні вітри, яких теж було багато в цю осінь, обривали жовте листя з дерев, і воно шелестіло в темряві по шиферному даху.

 О, цей нічний шелест листя – його можна було слухати без кінця.

 

Задніпровський обрій

 

Коли я вранці виходжу з хати, то бачу через сад далекий обрій на тій стороні Дніпра. Там сходить червоне сонце, і смужка води блищить у його променях.

 Колись давно на тих дніпрових просторах летіли на хвилях швидкісні білі кораблі на підводних крилах –«ракети» і «метеори». Ними ми з друзями тих років прямували у наш таємний сокровенний рай серед гір і лісів. Прямували на пошуки чогось, що поза межами слів і не має назви, але було добре відомим нам.

 Але все це було дуже давно. Зараз пуста ріка блищить на сонці зимою, весною і восени. Літом, коли дерева в саду вкриваються зеленим листям, далекий обрій за рікою вже не видно.

 В холодну пору року цей задніпровський обрій нагадує мені про всі далекі шляхи мого життя і кличе в дорогу. Зимою той обрій видно краще за все, але коли багато снігу, далеко не підеш, і залишається лише мріяти про весну.

 А весною, коли розтали сніги і підсохли дороги, обрій покликав знову мене у мандри, І захотілося відвідати деякі місця – в одних я бував не раз, інші нові. Якубин яр і урочище Балган, Колесицький шпиль і Василишин яр, Семенівська лука і зовсім далеку Мар’їну гору…

 

Таємний сокровенний рай

 

Ось і настала, нарешті, справжня весна, яку теплі вітри принесли в наші гори і ліси. Сільські дороги висохли, а плями снігу лишалися лише місцями за хатою. Потік сік із кленів, а в лісі кожен день розцвітали нові білі підсніжники і сині, як небо, проліски.

На Олексу Теплого в полях заспівала вівсянка, і над Кам’яною горою летіли своїми одвічними небесними шляхами перелітні птахи – дикі гуси. А весна покликала знову душу в нескінчену дорогу – і по стежках землі, і по життєвих шляхах долі.

Ясним вечором на Олексу я ще раз побачив три зорі Оріона – вони стояли зовсім низько над деревами, і скоро настане такий час, коли це зимове сузір’я на півроку зникне з неба.

Довгою холодною зимою, яка пройшла під цими трьома зорями, переді мною вже в котрий раз за життя відкрилися чарівні двері – в таємний сокровенний рай. Коли зайдуть за обрій три зорі, ці двері можуть закритися – адже вони не бувають розкриті постійно.

Я й досі не знаю де він, цей сокровенний рай. Якщо в серці, то чому я не завжди в ньому? Якщо в небі над горами, то чому ці двері не відкриті постійно? Знаю лише одне: мені хотілося б знову повернутися у ці чарівні двері, і ввійти в них –  в таємний сокровенний рай.

 

Зимовій зорі

  

В начале марта, когда по календарю уже вроде как должна наступать весна, в наших горах никак не заканчивалась снежная зима. А бескрайние снега всё так же покрывали поля, горы и леса.

В одну из ясных холодных ночей я смотрел на яркую «зимову зорю». Это был Сириус, самая заметная звезда зимнего неба. А правее и выше сияли три звезды Ориона, небесного странника, моего покровителя и повелителя всех зимних дорог – дорог моей жизни. Зимова зоря мерцала и переливалась в прозрачном небе всеми цветами радуги. А у меня в уме пролетело за мгновение множество воспоминаний обо всех пройденных зимних дорогах.

Много чего на них было в разные горды, и радостного, и трудного. Сверкал алмазными бликами снег на солнце, и звал далёкий зимний горизонт, и по колено в снегу приходилось идти много часов, и машину как-то понесло прямо в дерево на дороге между Бучаком и Студенцом (каким-то чудом она остановилась возле самого ствола).

Но больше всего мне запомнились звёздные зимние ночи в Трахтемирове в начале 1980-х. Наверное потому, что я, городской парень, и звёзд толком в том городе никогда не видел. В те годы букринский автобус отправлялся в 5-50 утра, я выходил из Трахтемирова ночью, и весь бесконечный космос был раскрыт надо мной. Особенно на тех горах, где дорога начинала спускаться в Великий Букрин.

Ещё запомнилось, как во второй половине 1980-х я ночевал пару раз в морозном феврале (а в те годы минус 25 было обычным делом) в каневской гостинице «Днепр», недалеко от больницы. Отелем это трудно назвать  – именно гостиница, скромная, грязноватая и провинциальная. Мне нужно было рано вставать, чтобы успеть на автобус до Григоровки в 5-30. И когда я проснулся, за окном, повёрнутым в сторону Каневского заповедника и любимой Марьиной горы, сияли невероятно яркие от мороза звёзды. И размашисто шагал через всё небо Орион – вел меня за собой в грядущее лето. Вёл через жизнь.

«Не плач, не плач за юністю своєю, минає все, і празима бліда там де палала буря молода на шибі мертву висріблить лілею» -- писал когда-то давным-давно Максим Рыльский.