Колумбійська кава

Сьогодні зранку над селом опустився туман, і не видними стали гори, які оточують нашу долину.

Перебираючи речі у старому рюкзаку на горищі, я знайшов два симпатичні мішечки від зерен колумбійської кави Supremo. Так і хотілося написати, що вони зберегли ще кавовий запах, але це неправда – мішечки пахли мишами і сіном, в якому лежав рюкзак.

 А мрія – легка, як вітер мрія – раптом перенесла мене на дороги Південної Америки. Я побачив, як із цим самим великим рюкзаком їду я шляхами Болівії у старому іржавому автобусі серед місцевих мешканців. Побачив так чітко, наче це було лише вчора… А на обрії синіли загадкові гори, назву яких я не знав. З них текли якісь ріки, назви яких я теж не знав.

 І знову доля вела мене за собою – за обрій. У незнане…

 

 

У місячному сяйві

В одну з ночей пізньої осені, коли місячне сяйво заливало собою темні гори і голі дерева, було дуже тихо, і можна було навіть почути собак із сусідніх сіл. В такі холодні прозорі ночі думка тече легко і вільно, а нестримна уява поринає в спогади про давно минуле.

 І пригадалося мені моє життя в Григорівці, в дерев’яному будиночку на пристані. Тоді, майже сорок років тому, село було зовсім іншим, ніж зараз – колгоспним і тихим. А цивілізація знаходилась від нього зовсім далеко – щоб подзвонити по телефону, потрібно було йти на пошту біля сільради.

 Моє життя в цьому селі також було далеким і від цивілізації, і від справ сільських мешканців – адже я був вільним мандрівником, зануреним у своє. У фантастичний світ власної мрії і міфу. Цього світу мені було цілком достатньо, щоб відчувати сенс існування і радість від кожного дня.

 Вікно моєї кімнати в тому будиночку на баржі виходило на південь, в сторону Бучацьких гір, де тоді відбувалися основні пригоди моїх подорожей. Літом над тими горами світило яскраве сонце у синьому небі, а в осінню пору над ними вставав яскравий білий місячний диск.

 Самотності я не відчував – в мене було чимало друзів, з якими ми мандрували польовими і лісовими дорогами. А час від часу мене провідувала моя подруга з міста і загрівала холодними осінніми ночами на широкій лежанці із дощок якраз навпроти того вікна. І тоді місячне сяйво освітлювало наші молоді тіла, сплетені в обіймах пристрасті.

 В тому місячному сяйві моя кохана, безмежна як Всесвіт, дарувала мені відчуття повноти життя. І наші душі тоді летіли високо в холодне небо, щоб танцювати свій танок ночі над чорними горами. Це було так легко і просто – забувати себе, ставати потоком холодного сріблистого світла і летіти у нескінченість – у місячному сяйві.

 

 

Шелест листя

Минула весна, а за нею літо – ще одне літо мого життя, – з пекучим сонцем, білими хмарами, шаленими грозами і яскравими квітами під вікнами хати.

Потім настала осінь. В цьому році вона була довгою і сухою, дощі йшли нечасто, а сонця вистачало, так само як і вітру. А ще було багато синього неба із вічно загадковим сріблистим павутинням високих хмар, які нагадують про космос.

Цілими днями я ходив по далеких лісах, горах і долинах а ввечері повертався додому, розпалював піч і ліз на горище – спочити на сіні.

 Швидко темніло, іноді було чути крики нічних птахів або далекий звук літака, який неспішно летів через усе небо, від обрію до обрію. А ще сильні вітри, яких теж було багато в цю осінь, обривали жовте листя з дерев, і воно шелестіло в темряві по шиферному даху.

 О, цей нічний шелест листя – його можна було слухати без кінця.

 

Задніпровський обрій

 

Коли я вранці виходжу з хати, то бачу через сад далекий обрій на тій стороні Дніпра. Там сходить червоне сонце, і смужка води блищить у його променях.

 Колись давно на тих дніпрових просторах летіли на хвилях швидкісні білі кораблі на підводних крилах –«ракети» і «метеори». Ними ми з друзями тих років прямували у наш таємний сокровенний рай серед гір і лісів. Прямували на пошуки чогось, що поза межами слів і не має назви, але було добре відомим нам.

 Але все це було дуже давно. Зараз пуста ріка блищить на сонці зимою, весною і восени. Літом, коли дерева в саду вкриваються зеленим листям, далекий обрій за рікою вже не видно.

 В холодну пору року цей задніпровський обрій нагадує мені про всі далекі шляхи мого життя і кличе в дорогу. Зимою той обрій видно краще за все, але коли багато снігу, далеко не підеш, і залишається лише мріяти про весну.

 А весною, коли розтали сніги і підсохли дороги, обрій покликав знову мене у мандри, І захотілося відвідати деякі місця – в одних я бував не раз, інші нові. Якубин яр і урочище Балган, Колесицький шпиль і Василишин яр, Семенівська лука і зовсім далеку Мар’їну гору…

 

Таємний сокровенний рай

 

Ось і настала, нарешті, справжня весна, яку теплі вітри принесли в наші гори і ліси. Сільські дороги висохли, а плями снігу лишалися лише місцями за хатою. Потік сік із кленів, а в лісі кожен день розцвітали нові білі підсніжники і сині, як небо, проліски.

На Олексу Теплого в полях заспівала вівсянка, і над Кам’яною горою летіли своїми одвічними небесними шляхами перелітні птахи – дикі гуси. А весна покликала знову душу в нескінчену дорогу – і по стежках землі, і по життєвих шляхах долі.

Ясним вечором на Олексу я ще раз побачив три зорі Оріона – вони стояли зовсім низько над деревами, і скоро настане такий час, коли це зимове сузір’я на півроку зникне з неба.

Довгою холодною зимою, яка пройшла під цими трьома зорями, переді мною вже в котрий раз за життя відкрилися чарівні двері – в таємний сокровенний рай. Коли зайдуть за обрій три зорі, ці двері можуть закритися – адже вони не бувають розкриті постійно.

Я й досі не знаю де він, цей сокровенний рай. Якщо в серці, то чому я не завжди в ньому? Якщо в небі над горами, то чому ці двері не відкриті постійно? Знаю лише одне: мені хотілося б знову повернутися у ці чарівні двері, і ввійти в них –  в таємний сокровенний рай.

 

Зимовій зорі

  

В начале марта, когда по календарю уже вроде как должна наступать весна, в наших горах никак не заканчивалась снежная зима. А бескрайние снега всё так же покрывали поля, горы и леса.

В одну из ясных холодных ночей я смотрел на яркую «зимову зорю». Это был Сириус, самая заметная звезда зимнего неба. А правее и выше сияли три звезды Ориона, небесного странника, моего покровителя и повелителя всех зимних дорог – дорог моей жизни. Зимова зоря мерцала и переливалась в прозрачном небе всеми цветами радуги. А у меня в уме пролетело за мгновение множество воспоминаний обо всех пройденных зимних дорогах.

Много чего на них было в разные горды, и радостного, и трудного. Сверкал алмазными бликами снег на солнце, и звал далёкий зимний горизонт, и по колено в снегу приходилось идти много часов, и машину как-то понесло прямо в дерево на дороге между Бучаком и Студенцом (каким-то чудом она остановилась возле самого ствола).

Но больше всего мне запомнились звёздные зимние ночи в Трахтемирове в начале 1980-х. Наверное потому, что я, городской парень, и звёзд толком в том городе никогда не видел. В те годы букринский автобус отправлялся в 5-50 утра, я выходил из Трахтемирова ночью, и весь бесконечный космос был раскрыт надо мной. Особенно на тех горах, где дорога начинала спускаться в Великий Букрин.

Ещё запомнилось, как во второй половине 1980-х я ночевал пару раз в морозном феврале (а в те годы минус 25 было обычным делом) в каневской гостинице «Днепр», недалеко от больницы. Отелем это трудно назвать  – именно гостиница, скромная, грязноватая и провинциальная. Мне нужно было рано вставать, чтобы успеть на автобус до Григоровки в 5-30. И когда я проснулся, за окном, повёрнутым в сторону Каневского заповедника и любимой Марьиной горы, сияли невероятно яркие от мороза звёзды. И размашисто шагал через всё небо Орион – вел меня за собой в грядущее лето. Вёл через жизнь.

«Не плач, не плач за юністю своєю, минає все, і празима бліда там де палала буря молода на шибі мертву висріблить лілею» -- писал когда-то давным-давно Максим Рыльский.

 

 

Счастье

 Сегодня мне захотелось написать что-то о счастье.

Я всегда сначала пишу в записной книжке – привычка за годы странствий, да и легче мне так настроиться, чем перед компьютером. Когда я раскрыл записную книжку, то ещё не знал что буду писать. Но знал, что когда на бумаге появятся первые слова, в душе (или в сердце) откроется как бы окно. И через него в меня проникнет волшебный невидимый ветер – ветер бесконечности.

Создающий новые и неведомые слова и символы.

Когда меня наполняет это ветер, надувает паруса души, это и есть счастье. И тогда мне уже больше ничего от жизни не нужно – ни богатства, и славы, ни всего остального, за чем так гонятся люди.

Вот это и есть моё счастье – когда находишься на грани чего-то великого и необъятного, и становится возможным всё самое невероятное. Тогда открывается в душе дверь, а за ней – не имеющая ни начала, ни конца дорога, освещенная ярким солнцем.

И летит над ней ветер бесконечности, ведущий за собой – на край земли.

Эфемериды

 

У меня есть старая, сильно потертая книга «Дари лісів України» 1975 года издания с печатью «Бібліотека села Пшеничники Канівського району». Эту книгу я нашёл в хате в Трахтемирове в начале 1980-х, и с тех пор она долгие годы сопровождает меня. Давно нет той хаты, и мои трахтемировские тропинки уже давно не мои, а книга осталась. Это единственный материальный предмет, напоминающий о трахтемировском периоде жизни. Ведь с тех пор прошло 40 лет – немало…

Иногда, лежа на теплой печи, я зажигаю свечу и раскрываю книгу наугад, чтобы прочитать пару страниц – для настроения. А запах старых пожелтевших страниц – запах давно минувших лет, запах прожитой жизни – только усиливает это настроение. Сегодня я раскрыл книгу на странице, где написано про кизил. И читал о том, как ранней весной, вскоре после того, как растают снега, и пригреет солнце, кизил расцветает мелкими жёлтыми цветами, на которые так охотно летят пчёлы. В этот холодный февральский вечер, когда всё вокруг ещё завалено глубокими снегами, мне живо представилось, как расцветёт мой кизил – вот он, за углом хаты, спит глубоким сном недалеко от пасеки…

А в хате тепло, гудит огонь в сложенной из камней печи, превращая сухие акациевые дрова в серый пепел, который я ранней весной высыплю под кизил. И горит моя свеча, неугасимая, как «юності божественне кострище» в серце. Скоро, уже совсем скоро придёт настоящая весна, на Явдоху полетять над нашою калиновою Україною перелітні птахи – дикі гуси, і в сонячний день (може, на Олексу Теплого) розцвіте кизил за хатою…

И тогда в лесах, пронизанных ярким солнечным светом, распустятся первые весенние цветы – самые ранние, и потому такие драгоценные. Сначала белые подснежники, потом синие пролиски и фиолетовая медуница… Эфемериды – так они названы в моей старой книге про «дари лісів».

В такой день я с самого утра сложу рюкзак и пойду далеко-далеко, в самые глухие леса и горы, где пока еще нет следов людей и не ездят машины охотников. Там у меня есть любимый дуб, большой и старый. Я сяду под ним на сухие листья, и буду греться на солнце, вдыхая запахи весны. И первых цветов – ефемерид.

 

Magnet

Однажды поздним холодным вечером я оказался в городке Украинка на набережной. Мне нравится там одно место возле небольшого ресторанчика под соснами – оттуда хорошо видна широкая река и далёкие горы. Выйдя из машины, я спустился по ступенькам ближе к воде. Светила яркая луна, оставлявшая серебристую дорожку на воде. Вдали в лунном свете были хорошо видны горы за селом Триполье. Красивый миг…

Где-то там, за трипольским мысом, остались Ржищев, Букрин, Григоровка, Бучак и Канев – места, всю жизнь зовущие меня и тянущие к себе как таинственный магнит, скрытый в далёких горах.

Давно, ещё в юности, до того как я попал туда и стал искателем ветра силы и неуловимой подлинности мира, в городе Киеве я почувствовал зов. Он приходил с юго-востока. Как будто там над горизонтом в небе было скрыто нечто, обещавшее мне что-то фантастическое и невероятное. И когда в те далёкие годы я шел по одной из пустынных улиц на краю города, держа за руку свою подругу, казалось, что мы с ней готовы идти за этим зовом на самый край земли – на юго-восток.

Тогда я ещё не понимал, что значит этот зов, и связывал юго-восток с любимым Днепром – река тоже течет примерно в том направлении. Гораздо позже я догадался взять линейку, положить на карту и посмотреть, куда меня звали и вели все пустынные улицы города и дороги моей жизни. Оказалось, что вели они именно туда – к моим горам.

И сейчас я пишу эти строки в своей комнате в Киеве, окна которой выходят, конечно же, на юго-восток. За окном река, за ней далёкий город, улицы на левом берегу Днепра, с которыми у меня так много связано…А ещё дальше небо, бескрайнее небо над горизонтом, всё так же зовущее за собой на край земли, как и много лет назад.

Там мои горы, дороги странствий, леса и поля. Там тот таинственный магнит, создающий смыслы. Я так и не знаю, как он это делает, и что из себя представляет этот магнит. Да это уже и не важно. Важно, что он есть, что можно отдаться зову, приблизиться к нему и пребывать в потоке.

Текущем из чего-то непостижимого для ума.