Мандрівне життя

Моє мандрівне життя стало плодом поєднання двох стихій – вогню і вітру.

 Вогню не тільки від всіх нічних вогнищ моїх подорожей, а й зовсім іншого вогню, внутрішнього – «юності божественного кострища», яке палало тоді в душі. Енергії молодості.

 А вітру не тільки того, назустріч якому я йшов польовими дорогами моєї рідної Придніпровської України, а й невидимого і таємничого «вітру сили». Тієї сили, яка надихає йти за обрій і кличе в далеку дорогу.

 Сили, яка не давала спокійно сидіти дома, а змушувала знову вирушати у подорожі, знову опинитися серед полів, лісів і ярів Канівських гір. Щоб розправити там вітрила душі – невидимі, як і той вітер, який вони мали ловити. Адже я знав, що невидимий вітер сили постійно летить через наш світ, и питання лише в тому, чи вдається його відчути.

 І вірно поставити свої вітрила…

Танець молодості

  

Мене зачаровує вигляд вогнища, яке догорає. Все менше стає полум’я, все більше червоних жарин… А потім дрова розсипаються, і якщо їх поворушити, цей червоний жар нагадує зоряне небо. Але триває це недовго, і червоні жарини швидко згасають.

Так згасає і юності божественне кострище.

І згадалося мені, як багато років тому, у хаті діда Корнія на горі Козацький шпиль в самому серці Бучацьких гір ми з моєю подругою танцювали свій танець молодості, танець любові.

 У неї якраз був день народження, і ми зустрічали його у великій компанії тих років, веселій і дружній. У хаті горіли свічки і грала музика, яка несла нас на свої крилах за собою. Я вже не пам’ятаю, яка саме музика, та це і неважливо. Головне, що тоді вона надихала нас забувати себе і танцювати – танцювати свій танець молодості, танець любові. Волосся моєї подруги пахло димом вогнища і пилом польових доріг, а в очах її був космос – далекий і безмежний.

 

 

Є на небі зірка

 

На небі є одна зірка, не сама яскрава і помітна, але вона привертає мою увагу. Я часто дивлюся на неї вечорами, згадуючи про своє життя – може, теж не саме яскраве і помітне, як ця зірка.

 Зоря світить над південним обрієм. Я знаю, що там, за лісами, горами і полями знаходиться Бучак – місце, де пройшла наша з Тіною молодість, і де під безмежним бучацьким небом пізнали ми смак свободи. Там особливий вітер увійшов у серце – вітер свободи…

 Хотів я подивитися на карті, що це за зірка, а потім вирішив цього не робити. Навіщо? Адже те, що непізнане і невідоме, завжди здається більш значущим, ніж відоме.

 Так і ця зірка на південному обрії…

 

Півень

 

Одного ранку мою увагу привернув спів півня на іншому краю села, який відлунювався від гір. Була в цьому якась мить, що увібрала в себе те найкраще, що приваблювало мене у сільському способі життя.

 Адже не догляд за бджолами, не копання городу, не пиляння дров і навіть не поїдання слив у саду змусило мене колись проміняти компанії у міських кав’ярнях на стіни глиняних хат у різних придніпровських селах.

 Все це було заради чогось зовсім іншого… заради миті, коли вічність торкається земного буття. Чомусь тут, у цих горах, така мить приходить частіше. І надає сенс існуванню.

А чому так – я і досі не знаю.

 

 

По ярах та кручах Канівських гір

На краю великого правічного лісу я знаю місце, звідки відкривається вид в сторону Канева. Самого містечка звідти не видно – тільки гори, де заповідник. Насамперед, увагу привертає в тій стороні небо – канівське небо, якесь особливо високе і далеке – безмежне і безкрає. Я вже давно помітив, що над Каневом небо не таке, як бучацьке або трахтемирівська небо. Не кажу, що краще чи гірше – просто воно створює інший настрій.

 Це важко пояснити словами. Може, все це взагалі мої фантазії, і ніхто крім мене не бачить того канівського неба. Але мені воно здається особливим. Ніби в той бік видно не на 20 кілометрів як звичайно, а на всі сто…

 А ще з того місця видно край гір – далеких, сизих, іноді ледве помітних, але добре знайомих своїми обрисами. Колись там починалися мої перші подорожі – великі піщані пляжі в Пекарях, дерев’яний маяк на Мар’їній горі, листяні ліси і холодна вода з джерела у яру Меланчин потік…

 Там билося серце моєї молодості. Скільки доріг там було пройдено – по ярах та кручах Канівських гір. А це не забувається…

Це вже буде не з нами

 
 

Мені подобається одне місце на краю великого поля, де починається крутий спуск у лісову долину. Весною через ліс добре видно Дніпро і навіть піщані береги на тій стороні.

 Може, хтось молодий буде літом бігати по тих пісках назустріч вітру -- як я колись.

А може, то будуть хлопець і дівчина, яких доля звела на цьому пляжі. І поєднала їх зоряним намистом любові.

 Вони будуть плавати і кохатися у прозорій воді вічної ріки під синім літнім небом, ввечері дивитися як червоне сонце сідає за високі і темні таємничі гори правого берега. А вночі – лежати біля вогнища під неймовірно яскравими зорями…

 Але це вже буде точно не з нами.

 

Мить

 

 Буває мить – коротка мить, може секунда, а може хвилина, -- коли вічність торкається земного буття.

 Ранньою весною у рік Великої Війни кожного дня вітер доносив страшні звуки боїв на Київщині зі сходу і з заходу, час від часу над головою низько літали військові літаки, а сирена повітряної тривоги з Переяслава стала вже звичною. Одного разу я вийшов на край саду і сів на горбику біля нашого торішнього вогнища. У ньому лежали недогорілі залишки дров – минулої осені ми сиділи тут у зоряну ніч і слухали музику.

І в цю мить пролетіло переді мною в пам’яті все наше тихе і мирне довоєнне життя у цьому селі (та й не тільки в цьому) – життя, яке вже не вернеться. Зараз ми не сидимо  біля вогнища – не хочеться привертати зайву увагу у воєнний час, – і хто знає, чи будемо ще колись сидіти…

 Я взяв гілочку з червоними ягодами калини і поклав її на обгорілі дрова. Не знаю, навіщо я це зробив… Так захотілося.

 Я в цю мить знову пронеслись в уяві події минулих років -- як зграя перелітних птахів, що зникла десь у високому березневому небі над горами.

 

Палеоботаніка

Подобається мені наука ботаніка. Ще з часів життя у Трахтемирові, коли я почав пізнавати світ лікарських рослин, цікаво стало гортати сторінки всяких книжок на теми ботаніки, а точніше – етноботаніки.

 Ще більше мені подобалась палеоботаніка. Стародавні рослини, які існували мільйони років тому, зачарували мене, коли я став знаходити на схилах берегових гір скам’яніле дерево чи відбитки листя. Такі знахідки траплялися нечасто, але вони були. Разом із словами Богдана Антонича «Де ми жили – ростимуть без наймення пальми» все це створило в душі цілий міф про фантастичний і давно минулий світ – праморе Тетіс, континент Пангея…

 А в нашій Григорівці 40 років тому у магазині продавали солодкі соєві плитки із схематичним зображенням пальми і жаркого тропічного сонця. Шоколад коштував значно дорожче, грошей тоді було мало, і я пригощав цими плитками одну знайому дівчину.

 На початку 1980-х я зробив у бібліотеці Вернадского копію старої книги Криштофовича «Палеоботаніка» і часто гортав її сторінки. А закладкою була обгортка від соєвої питки «Пальма». Вона і досі лежить у мене в одній давній і сильно потертій книзі про лікарські рослини разом з білетом на метеор «Григорівка – Канів».

Одного разу під час чергування на пристані я сидів на лавці у холодку і щось читав про палеоботаніку – про викопні решти магнолій. Недалеко добре знайомі сільські баби продавали на пристані яблука, груші і горіхи. «А що це ти, Сашко, таке читаєш» – спитала мене баба Пріська. «Та от, дивіться, про рослини». Баба подивилася, нічого не зрозуміла і поважно промовчала.

Минуло багато часу з тої легендарної пори. Життя склалося так, що мій шлях простягнувся від Григорівки у всякі далекі краї на різних континентах. Бачив і пальми, і магнолії, і величезні дерева манго – багато чого бачив. Але коли я сьогодні виймаю із старої книги обгортку від плитки «Пальма», один із символів фантастичного світу мрій і особистих міфів, вона мені дорожча, ніж всі фото з тропічних островів.

Душі дерев

Допивши каву, я насипаю пшоно маленьким пташкам і йду провідати дерева в саду. В мене є віра, що кожне з них має свою душу, а їхні гілки, що тягнуться до неба, нагадують мені гілки власної душі, які так само тягнуться до неба. І до сонця.

Поки я ходжу між деревами, є час подумати, що робити сьогодні. Зимою розваг небагато – або майструвати щось з дерева, або ходити по полях і лісах. Столярними роботами можна займатися і коли стемніє –  у сараї, де моя майстерня, є світло. Там пахне деревом і стружками, складені всякі дошки з різних порід і різноманітний інструмент. Що саме майструвати – не має значення. То така медитація – стругання і шліфування старої деревини.

 А поки світло, треба кудись йти – якщо погода дозволяє. Як мудрий лис кожного дня оббігає свої володіння в ярах – подивитися, де що робиться. І як вільний кобець чи орел облітають гори і поля, де кожен раз щось нове – то хмари летять з другого боку, то світло інше. То дядько якийсь йде зимовими дорогами – сьогодні на північ, завтра на південь.

 Хто знає, куди він йде...

 Мабуть, на ті вершини, звідки видно далекий обрій.

 

 

 

На крилах диму

Вранці я прокидаюся, коли за вікном починає світати. Поки моя подруга ще спить за піччю, я тихо одягаюсь  і починаю розпалювати вогонь. Адже комфортну температуру у хаті потрібно постійно підтримувати. Біля топки груби з вечора складені дрова, щоб нагрівалися. Спершу розпалюю вогонь дрібними вербовими трісочками – гарна була колись козяча верба за хатою, цвіла ранньої весною зеленими сережками, на які охоче летіли бджоли. Але посохло те дерево, і перетворилося на дрова.

А коли вогонь розгорається, починаю підкладати важку і тверду акацію. Тепер вже можна вийти з хати і сісти біля веранди з вранішньої кавою, дивлячись на далеку вершину Високої гори, вдихаючи запах зимового вітру і диму.

Це не якийсь чарівний, психоделічний дим, а пічний, від сухих акаційових дров, які й диму майже не дають – тільки запах. Цей запах мене чомусь зачаровує, гіпнотизує і несе за собою кудись далеко за обрій. У нескінчені фантастичні світи мрії, що не мають ані початку, ані кінця. Там перемішані спогади про те що справді було, і фантазії про те, чого не було ніколи… Так би і полетів на крилах диму за обрій, як вільний птах – кобець, який кожного дня кружляє над хатою.

На краю людського світу

Я стою на самому краю людського світу, і зовсім поруч починається інший світ, до якого люди вже не мають відношення. Не в якомусь містичному сенсі – адже я кажу не про потойбічний світ, а про світ природний. Світ дерев, трав, вітрів і хмар над полями, світ сонця і місяця, звірів і птахів.

 А коли стоїш однією ногою на краю людського світу, тоді починаєш цінувати речі прості і правічні. Хтось, може, скаже – ви, дядьку, колись писали про високе, і про душу світу – Weltinnenraum, і про «злоту осінь», і про «містичну весну», а тепер все про пташок і дерева. Скоро про котиків почнете писати… Що тут сказати – про душу світу, містичну весну чи злоту осінь я і зараз можу написати. Але коли йдеш однією ногою по самому краю людського світу, а другою – вже в світі іншому, природному, то дерева і птахи стають важливішими, ніж слова про високе.

 Такий він, цей шлях на краю людського світу.

Провісниця весни

Іноді хочеться написати щось не про таємниче і незбагненне, не про вітер сили і не про богиню загадки, обличчя якої не бачив ще ніхто із смертних, а про зовсім просте. Про те, як сонце повертає на літо. Або про маленьку пташку, яка почала співати перед хатою – провісницю весни.

 Коли першого лютого настав китайський новий рік Тигра, у мене за вікном вперше за зиму заспівала синиця. Перед тим я не чув її голосу – декілька місяців вона мовчала. Невже мала сільська пташка знає про китайський новий рік? Звісно, це лише жарт – де там той Китай, а де село на Канівщині.

 Насправді все дуже просто – сонце піднімається вище, і це відчуває синиця, маленька провісниця весни. І хоча насправді весна ще прийде нескоро, і снігу може намести, і мороз вдарити, але сонце, це вічне небесне божество наших предків, впевнено піднімається все вище і вище. Тому який би не був вночі мороз, і як б не мерехтіли холодні зорі, коли сонце встане за Дніпром, на гілці горіха перед вікном почне співати маленька жовта пташка. Її дзвінкий голос чути навіть у хаті за закритими вікнами.

 А коли вдень сонце підніметься вище, із шиферного даху почне капати вода – вічне сонце здатне творити чудеса навіть у найхолодніші зимові дні. І тоді його світло проникне в хату, заллє собою білі стіни, і старий дубовий стіл, і букети сухих польових квітів у глиняних горщиках.

 І настає тоді в душі весна.

Коли звучить у серці пісня

На початку січня був тиждень теплої погоди. Сніг весь зійшов, розтанула земля і на польових дорогах почалася непролазне багно. В один з цих днів я вранці вийшов з хати – вітер з північного заходу гнав низькі темні хмари і шумів у гілках дерев.

 Увімкнувши на веранді чайник, щоб зробити ранкову каву (на жаль, не колумбійську – канівську) я перебирав на полицях із струганих соснових дощок різні камінчики і палеонтологічні знахідки давніх років. А потім вийшов із кавою і сів на стільці перед верандою, дивлячись на вкриті лісом гори.

 І раптом зазвучала у моєму серці пісня яку я не чув з початку зими. Пісня, слів якої я не знаю. І покликала мене ця пісня в дорогу, щоб в котрий раз зануритися у світ ярів, гір і лісів. Я ще не знав, куди я піду – може, у Зінське, може у Вовчі гори. А може на Раків шпиль. Та це й не важливо куди, якщо звучить у серці пісня.

 Пісня, слів якої я не знаю.

 Якимось чарівним і незбагненним способом ця пісня надає сенс існуванню, сенс всьому в світі. І тоді вже не має значення, дощ, сніг чи багно на дорогах. Адже тоді весь світ стає піснею, а пісня мого серця – то лише мала частка великого хору. І несе вона мене кудись далеко на край землі – ця пісня, слів якої я не знаю.

Мені добре зрозуміло, про що вона, ця пісня – про життя, що не має кінця, і про долю… Але слова цієї пісні залишаються незбагненними. А може, мені і не потрібно їх знати.

 Для кого ця пісня? Хто знає…

 Може, для мене самого. А може, для всього світу.

 Пісня, слів якої я не знаю…