Палеоботаніка

Подобається мені наука ботаніка. Ще з часів життя у Трахтемирові, коли я почав пізнавати світ лікарських рослин, цікаво стало гортати сторінки всяких книжок на теми ботаніки, а точніше – етноботаніки.

 Ще більше мені подобалась палеоботаніка. Стародавні рослини, які існували мільйони років тому, зачарували мене, коли я став знаходити на схилах берегових гір скам’яніле дерево чи відбитки листя. Такі знахідки траплялися нечасто, але вони були. Разом із словами Богдана Антонича «Де ми жили – ростимуть без наймення пальми» все це створило в душі цілий міф про фантастичний і давно минулий світ – праморе Тетіс, континент Пангея…

 А в нашій Григорівці 40 років тому у магазині продавали солодкі соєві плитки із схематичним зображенням пальми і жаркого тропічного сонця. Шоколад коштував значно дорожче, грошей тоді було мало, і я пригощав цими плитками одну знайому дівчину.

 На початку 1980-х я зробив у бібліотеці Вернадского копію старої книги Криштофовича «Палеоботаніка» і часто гортав її сторінки. А закладкою була обгортка від соєвої питки «Пальма». Вона і досі лежить у мене в одній давній і сильно потертій книзі про лікарські рослини разом з білетом на метеор «Григорівка – Канів».

Одного разу під час чергування на пристані я сидів на лавці у холодку і щось читав про палеоботаніку – про викопні решти магнолій. Недалеко добре знайомі сільські баби продавали на пристані яблука, груші і горіхи. «А що це ти, Сашко, таке читаєш» – спитала мене баба Пріська. «Та от, дивіться, про рослини». Баба подивилася, нічого не зрозуміла і поважно промовчала.

Минуло багато часу з тої легендарної пори. Життя склалося так, що мій шлях простягнувся від Григорівки у всякі далекі краї на різних континентах. Бачив і пальми, і магнолії, і величезні дерева манго – багато чого бачив. Але коли я сьогодні виймаю із старої книги обгортку від плитки «Пальма», один із символів фантастичного світу мрій і особистих міфів, вона мені дорожча, ніж всі фото з тропічних островів.

Душі дерев

Допивши каву, я насипаю пшоно маленьким пташкам і йду провідати дерева в саду. В мене є віра, що кожне з них має свою душу, а їхні гілки, що тягнуться до неба, нагадують мені гілки власної душі, які так само тягнуться до неба. І до сонця.

Поки я ходжу між деревами, є час подумати, що робити сьогодні. Зимою розваг небагато – або майструвати щось з дерева, або ходити по полях і лісах. Столярними роботами можна займатися і коли стемніє –  у сараї, де моя майстерня, є світло. Там пахне деревом і стружками, складені всякі дошки з різних порід і різноманітний інструмент. Що саме майструвати – не має значення. То така медитація – стругання і шліфування старої деревини.

 А поки світло, треба кудись йти – якщо погода дозволяє. Як мудрий лис кожного дня оббігає свої володіння в ярах – подивитися, де що робиться. І як вільний кобець чи орел облітають гори і поля, де кожен раз щось нове – то хмари летять з другого боку, то світло інше. То дядько якийсь йде зимовими дорогами – сьогодні на північ, завтра на південь.

 Хто знає, куди він йде...

 Мабуть, на ті вершини, звідки видно далекий обрій.

 

 

 

На крилах диму

Вранці я прокидаюся, коли за вікном починає світати. Поки моя подруга ще спить за піччю, я тихо одягаюсь  і починаю розпалювати вогонь. Адже комфортну температуру у хаті потрібно постійно підтримувати. Біля топки груби з вечора складені дрова, щоб нагрівалися. Спершу розпалюю вогонь дрібними вербовими трісочками – гарна була колись козяча верба за хатою, цвіла ранньої весною зеленими сережками, на які охоче летіли бджоли. Але посохло те дерево, і перетворилося на дрова.

А коли вогонь розгорається, починаю підкладати важку і тверду акацію. Тепер вже можна вийти з хати і сісти біля веранди з вранішньої кавою, дивлячись на далеку вершину Високої гори, вдихаючи запах зимового вітру і диму.

Це не якийсь чарівний, психоделічний дим, а пічний, від сухих акаційових дров, які й диму майже не дають – тільки запах. Цей запах мене чомусь зачаровує, гіпнотизує і несе за собою кудись далеко за обрій. У нескінчені фантастичні світи мрії, що не мають ані початку, ані кінця. Там перемішані спогади про те що справді було, і фантазії про те, чого не було ніколи… Так би і полетів на крилах диму за обрій, як вільний птах – кобець, який кожного дня кружляє над хатою.

На краю людського світу

Я стою на самому краю людського світу, і зовсім поруч починається інший світ, до якого люди вже не мають відношення. Не в якомусь містичному сенсі – адже я кажу не про потойбічний світ, а про світ природний. Світ дерев, трав, вітрів і хмар над полями, світ сонця і місяця, звірів і птахів.

 А коли стоїш однією ногою на краю людського світу, тоді починаєш цінувати речі прості і правічні. Хтось, може, скаже – ви, дядьку, колись писали про високе, і про душу світу – Weltinnenraum, і про «злоту осінь», і про «містичну весну», а тепер все про пташок і дерева. Скоро про котиків почнете писати… Що тут сказати – про душу світу, містичну весну чи злоту осінь я і зараз можу написати. Але коли йдеш однією ногою по самому краю людського світу, а другою – вже в світі іншому, природному, то дерева і птахи стають важливішими, ніж слова про високе.

 Такий він, цей шлях на краю людського світу.

Провісниця весни

Іноді хочеться написати щось не про таємниче і незбагненне, не про вітер сили і не про богиню загадки, обличчя якої не бачив ще ніхто із смертних, а про зовсім просте. Про те, як сонце повертає на літо. Або про маленьку пташку, яка почала співати перед хатою – провісницю весни.

 Коли першого лютого настав китайський новий рік Тигра, у мене за вікном вперше за зиму заспівала синиця. Перед тим я не чув її голосу – декілька місяців вона мовчала. Невже мала сільська пташка знає про китайський новий рік? Звісно, це лише жарт – де там той Китай, а де село на Канівщині.

 Насправді все дуже просто – сонце піднімається вище, і це відчуває синиця, маленька провісниця весни. І хоча насправді весна ще прийде нескоро, і снігу може намести, і мороз вдарити, але сонце, це вічне небесне божество наших предків, впевнено піднімається все вище і вище. Тому який би не був вночі мороз, і як б не мерехтіли холодні зорі, коли сонце встане за Дніпром, на гілці горіха перед вікном почне співати маленька жовта пташка. Її дзвінкий голос чути навіть у хаті за закритими вікнами.

 А коли вдень сонце підніметься вище, із шиферного даху почне капати вода – вічне сонце здатне творити чудеса навіть у найхолодніші зимові дні. І тоді його світло проникне в хату, заллє собою білі стіни, і старий дубовий стіл, і букети сухих польових квітів у глиняних горщиках.

 І настає тоді в душі весна.