Всі твори Алекса Родіна тепер є також в Internet Archive. Сподіваюся, що там вони збережуться, поки існує Інтернет
- У пошуках вітру сили + Сонце й Місяць -- https://archive.org/details/2023_20260611
- Агнія -- https://archive.org/details/2024_20260611
- Таємний сокровенний рай -- https://archive.org/details/2024_20260611_202606
- Серед кам'яних гір -- https://archive.org/details/20260611_20260611_1650
- Пісні Нескінченності -- https://archive.org/details/20260612_747
Родін А. Пісні Нескінченності / Алекс Родін. – Київ: Alex Rodin World, 2024. – 142 с.
Повний текст тут:
https://chtyvo.org.ua/authors/Rodin_Aleks/Pisni_Neskinchennosti/
https://drive.google.com/file/d/10NAkS-iRE6PhbdjlqPxS4C6Ur0VKtWcn/view?usp=sharing
https://books.google.com.ua/books/about?id=KfgwEQAAQBAJ&redir_esc=y&hl=ru
У книгу ввійшли в українському перекладі збірки «Пісні нескінченності» (2008—2011) і «На високій небесній орбіті» (2012—2014). Текст відредаговано і місцями скорочено.
Чи не надто пафосна назва – «Пісні Нескінченності»? Але в нашому Вічному Місті, тисячолітньому Києві відчути цю нескінченність просто. Вийти на високу гору, в один з парків над Дніпром – і от вона, ця нескінченність. Небеса і далекий обрій, який кличе душу полетіти туди.
Ця книга присвячена подорожам вулицями міста, де мить вічності чи вітер сили торкається нас не менше, ніж на польових дорогах Придніпровської України. Ці маленькі оповідання створені в 2008—2014 роки.
Для мене то був оптимістичний період – здавалося, що життя справді тече тільки вгору, і з кожним днем воно стає кращим і цікавішим. Такий настрій відобразився в цій книзі. З того часу багато що змінилося, і життя на жаль загалом не стало кращим. Тому дещо із написаного тоді сьогодні вже може здаватися недоречним.
Але мені хочеться залишити свою мрію тим, хто буде це читати. І зберегти свій настрій тих років – у метафізичних небесах Інтернету.
Десь на високій небесній орбіті…
Зміст
Пісні Нескінченності
(2008—2011)
Пісні про незбагненне
Нова лінія
Далекі вогні
Час для себе
Музика ночі
Гра, що зветься «життя»
Сонячна риба
Дорога, в якої немає кінця
Моя любов завжди з тобою
Острів свободи
Єдина реальність
Рюкзак
Дім для душі
Храм ранкової зорі
Життя вдалося
Шляхи в Нескінченність
Свобода від себе
Мій світ
Алхімія високих станів
Тільки юності я хочу поклонятися
Рожева акація
Герой та героїня
Атоми всесвітньої порожнечі
Sunset beach
Tilia Cordata
Наші душі – як зорі
Бродяга Сансари
Вечірнє світло
Епінойя
Енергії
Роки та століття
Екзистенція
Небесні течії
Сіре світло ночі
Фантазії літнього ранку
Історія життя
Порожнеча чистого буття
Поклик осені
Слова сонячному променю
Біле місто
Минуле не повертається
Чарівність світу
Осінній місяць
Людяність
Скринька із цінної деревини
Є вулиці як ріки
Шлях білих хмар
Трохи недбало
Містика існування
Розкрите вікно ночі
Філософія повільного життя
Мелодії неповторності
Тіло блаженства
Простір музики й світла
Саме лише небо
Незнання глибше, ніж знання
Квітка небес
До самої нескінченності
Metamusic
Магнетизм життя
Радіо Нірвана
Коли починається ніч
Три зорі
Live the Search
Невловима справжність світу
Випадкові перехожі
Епіцентр
Ім’я твоє – Реальність
Екологія повсякденності
День народження
Свій світ
Космічне посвячення
Під щасливою зіркою
«Не можна одержати без віри»
Літо пляжної йоги
Там, де живе любов
У всьому на світі
На високій небесній орбіті
(2012—2014)
У нескінченність
Trek Ultralight
Даль безтілесних сірих просторів
Миттєвості
Полетіти разом з вітромSolar Wind
Дівчина з волоссям кольору сонця
Колесо повноти буття
Просто жили, як хотіли
Лінії долі
Моє серце назавжди там
Ласкаве літо
Золота вежа Сходу
Сонячна порожнеча
Пісні ночі
Для тих, хто в драйві
Пісок між пальцями
Ніколи
На високій небесній орбіті
Семантичний Всесвіт
Божественний мінімалізм
Тут і зараз
Усе буде добре
Під недосяжним небом
Білий чайник
Оболонська мрія
Шукачі позамежного
Небо й земля
Філософія вільного пошуку
На край світу
Замкнена на себе хвиля
Lux Futura
Cosmic Factory
Дім біля пляжу
У спогляданні далі
Infinity Beam
Альтаїр і Вега
У світлі небесної нескінченності
Не залишаючи слідів
Ми були як боги
Моє покоління
Коли нас не буде
Дорога ця не має кінця
Відлуння минулих років
(2024)
Небо осені
Південний міст
Дракон
Zen Kiss
Іпомея
Родін А. Таємний сокровенний рай / А. Родін. – К.: Alex Rodin World, 2024 – 137 с.
У книгу ввійшло все, що було написано з 2016 по 2024 рік (збірки «Під небом недосяжним і безкраїм», «Гора Самотнього Вовка», «Дорогами минулого», «Уздовж Чумацького шляху», «Magnet», «Таємний сокровенний рай»).
Завантажити повний текст з Гугл-диску: https://drive.google.com/file/d/1SGTiE3QGj9FoEIlETy_aH5ObTRIOQHiu/view?usp=sharing
або тут: https://chtyvo.org.ua/authors/Rodin_Aleks/Taiemnyi_sokrovennyi_rai/
Повний перегляд: https://books.google.at/books/about?id=fD4CEQAAQBAJ&redir_esc=y&hl=ru
Колись я написав про те, як звучить у серці пісня, слів якої я не знаю. Пісня, яка пронизує весь таємний сокровенний рай і пробуджує мрію. А вранці першого дня нового 2024 року я зміг почути деякі слова – вони були наполовину нашою мовою, наполовину англійською. Мабуть тому, що мені з дитинства подобається ця мова. А якби поруч був француз, він напевно почув би ці слова французькою.
«Let`s touch the sky» – «Давай торкнемося небес».
Торкнемося разом з тобою…
Це була та пісня, яку все життя співали мені примарні гори. Я йшов за покликом цієї пісні, і вірив, що він приведе мене туди, куди потрібно. А коли вперше почув цю пісню без слів, то зрозумів, що хочу прожити своє життя на цій чарівній землі. Думав написати «хотів жити і померти тут», а потім вирішив, що про смерть писати не варто – краще про життя. І про шлях, який не має кінця.
Якщо справді чарівні гори випромінюють якусь таємничу енергію, яка породжує в серці відчуття божественного (так само як людський мозок виробляє іноді ентеоген), то ця енергія і є піснею, слів якої я так довго не міг зрозуміти.
А тим часом над обрієм з’явився край червоного сонця, його промінь освітив моє обличчя і пісня небес стихла.
Почався земний день.
Перший день ще одного року Дракона.
Родін А. Агнія. – Київ: Alex Rodin World, 2024. – 157 с.
© Алекс Родін.
У книгу увійшли в українському перекладі збірки «Монолог розбудженої мрії» (1998) та «Агнія» (2011). Під час авторського перекладу текст зазнав змін. На відміну від книги «У пошуках вітру сили», де я писав про власне життя, в цьому циклі творів герої та їхні пригоди вигадані, хоча в основі – реальні події. Корнілов – це моє alter ego, інше «я». В його образі поєднані фантазії про ті лінії долі, які відкривалися переді мною, але якими я з різних причин не скористався. Фантазії про те, як могло бути, але не стало.
Завантажити повний текст: https://chtyvo.org.ua/authors/Rodin_Aleks/Ahniia/
або тут: https://drive.google.com/file/d/1cx-7fe9gHrXrDup4quLRDA8gTmt2EeWQ/view?usp=sharing
В теплий зимовий день в кінці грудня я сидів під хатою біля куща калини і дрімав. А що ще робити? Всі шляхи і дороги літа вже пройдені, а дрова заготовлені. Залишається топити піч, грітися на зимовому сонці та дивитися на гори на обрії.
А над горами в імлистому небі повільно пливли розмиті хмари, і світило через них тьмяне сонце таємничого вигляду. На якусь мить над Високою горою хмари потоншали і частину неба осяяло сіро-біле світло – справжнє світло всесвітньої порожнечі, того «ніщо» в якому вже є все можливе. Та й неможливе теж. Було в цьому світлі щось грандіозне і божественне – немає слів, щоб описати це.
Кажуть, що наш мозок виробляє іноді особливі речовини – ентеогени, які породжують в душі відчуття божественного. Напевно в цю мить і в мене виробився якийсь диметилтриптамін, і тоді небесне світло стало сяйвом нескінченості.
Мабуть, і наші гори на цьому чарівному дніпровському півострові теж виробляють якийсь ентеоген. Тому вони завжди кличуть за собою кудись у незбагненне.
І наче кажуть тобі – «давай торкнемося неба».
«Якби я була мухою, я б жила на вікні нашої хати» – сказала мені дружина в теплий зимовий день (а їх багато було в кінці грудня 23 року).
«Я б тоді раділа сонячному променю і теплу, не думала б ні про війну, ні про людську смерть, ні про те, що буде завтра. А коли сонце сідає за гори на обрії, я б спокійно засинала на вікні, чекаючи на новий теплий сонячний день.
І все було б так легко і просто – якби я була мухою».
Алекс Родін. У пошуках вітру сили. – К.: Alex Rodin World, 2023. – 195 c.
© Алекс Родін.
https://t.me/alex_rodin_world
У книгу увійшли в українському перекладі збірки «У пошуках вітру сили», «Праморе Тетіс», «Smiles of the Beyond», «Сонце й Місяць». Під час авторського перекладу текст місцями значно змінено, тому це нова версія творів, написаних більше 20 років тому.
Повний текст у Книгах Гугл: https://books.google.com.ua/books?id=7EvXEAAAQBAJ&printsec=frontcover&hl=ru&source=gbs_ge_summary_r&cad=0#v=onepage&q&f=false
Алекс Родін "Серед кам'яних гір" (2023)
у Книгах Гугл: https://books.google.com.ua/books?id=t1a9EAAAQBAJ&hl=ru&source=gbs_navlinks_s
Моє мандрівне життя стало плодом поєднання двох стихій – вогню і вітру.
Вогню не тільки від всіх нічних вогнищ моїх подорожей, а й зовсім іншого вогню, внутрішнього – «юності божественного кострища», яке палало тоді в душі. Енергії молодості.
А вітру не тільки того, назустріч якому я йшов польовими дорогами моєї рідної Придніпровської України, а й невидимого і таємничого «вітру сили». Тієї сили, яка надихає йти за обрій і кличе в далеку дорогу.
Сили, яка не давала спокійно сидіти дома, а змушувала знову вирушати у подорожі, знову опинитися серед полів, лісів і ярів Канівських гір. Щоб розправити там вітрила душі – невидимі, як і той вітер, який вони мали ловити. Адже я знав, що невидимий вітер сили постійно летить через наш світ, и питання лише в тому, чи вдається його відчути.
І вірно поставити свої вітрила…
Мене зачаровує вигляд вогнища, яке догорає. Все менше стає полум’я, все більше червоних жарин… А потім дрова розсипаються, і якщо їх поворушити, цей червоний жар нагадує зоряне небо. Але триває це недовго, і червоні жарини швидко згасають.
Так згасає і юності божественне кострище.
І згадалося мені, як багато років тому, у хаті діда Корнія на Козацькому шпилі в самому серці Бучацьких гір ми з моєю подругою танцювали свій танець молодості -- танець любові.
У неї якраз був день народження, і ми зустрічали його у великій компанії тих років, веселій і дружній. У хаті горіли свічки і грала музика, яка несла нас на свої крилах за собою. Я вже не пам’ятаю, яка саме музика, та це і неважливо. Головне, що тоді вона надихала нас забувати себе і танцювати свій танець молодості -- танець любові. Волосся моєї подруги пахло димом вогнища і пилом польових доріг, а в очах її був космос – далекий і безмежний.
На небі є одна зірка, не сама яскрава і помітна, але вона привертає мою увагу. Я часто дивлюся на неї вечорами, згадуючи про своє життя – може, теж не саме яскраве і помітне, як ця зірка.
Зоря світить над південним обрієм. Я знаю, що там, за лісами, горами і полями знаходиться Бучак – місце, де пройшла наша з Тіною молодість, і де під безмежним бучацьким небом пізнали ми смак свободи. Там особливий вітер увійшов у серце – вітер свободи…
Хотів я подивитися на карті, що це за зірка, а потім вирішив цього не робити. Навіщо? Адже те, що непізнане і невідоме, завжди здається більш значущим, ніж відоме.
Так і ця зірка на південному обрії…
Одного ранку мою увагу привернув спів півня на іншому краю села, який відлунювався від гір. Була в цьому якась мить, що увібрала в себе те найкраще, що приваблювало мене у сільському способі життя.
Адже не догляд за бджолами, не копання городу, не пиляння дров і навіть не поїдання слив у саду змусило мене колись проміняти компанії у міських кав’ярнях на стіни глиняних хат у різних придніпровських селах.
Все це було заради чогось зовсім іншого… заради миті, коли вічність торкається земного буття. Чомусь тут, у цих горах, така мить приходить частіше. І надає сенс існуванню.
А чому так – я і досі не знаю.
На краю великого правічного лісу я знаю місце, звідки відкривається вид в сторону Канева. Самого містечка звідти не видно – тільки гори, де заповідник. Насамперед, увагу привертає в тій стороні небо – канівське небо, якесь особливо високе і далеке – безмежне і безкрає. Я вже давно помітив, що над Каневом небо не таке, як бучацьке або трахтемирівська небо. Не кажу, що краще чи гірше – просто воно створює інший настрій.
Це важко пояснити словами. Може, все це взагалі мої фантазії, і ніхто крім мене не бачить того канівського неба. Але мені воно здається особливим. Ніби в той бік видно не на 20 кілометрів як звичайно, а на всі сто…
А ще з того місця видно край гір – далеких, сизих, іноді ледве помітних, але добре знайомих своїми обрисами. Колись там починалися мої перші подорожі – великі піщані пляжі в Пекарях, дерев’яний маяк на Мар’їній горі, листяні ліси і холодна вода з джерела у яру Меланчин потік…
Там билося серце моєї молодості. Скільки доріг там було пройдено – по ярах та кручах Канівських гір. А це не забувається…
Мені подобається одне місце на краю великого поля, де починається крутий спуск у лісову долину. Весною через ліс добре видно Дніпро і навіть піщані береги на тій стороні.
Може, хтось молодий буде літом бігати по тих пісках назустріч вітру -- як я колись.
А може, то будуть хлопець і дівчина, яких доля звела на цьому пляжі. І поєднала їх зоряним намистом любові.
Вони будуть плавати і кохатися у прозорій воді вічної ріки під синім літнім небом, ввечері дивитися як червоне сонце сідає за високі і темні таємничі Бучацькі гори на правому березі. А вночі – лежати біля вогнища під неймовірно яскравими зорями…
Але це вже буде точно не з нами.
Буває мить – коротка мить, може секунда, а може хвилина, -- коли вічність торкається земного буття.
Ранньою весною у рік Великої Війни кожного дня вітер доносив страшні звуки боїв на Київщині зі сходу і з заходу, час від часу над головою низько літали військові літаки, а сирена повітряної тривоги з Переяслава стала вже звичною. Одного разу я вийшов на край саду і сів на горбику біля нашого торішнього вогнища. У ньому лежали недогорілі залишки дров – минулої осені ми сиділи тут у зоряну ніч і слухали музику.
І в цю мить пролетіло переді мною в пам’яті все наше тихе і мирне довоєнне життя у цьому селі (та й не тільки в цьому) – життя, яке вже не вернеться. Зараз ми не сидимо біля вогнища – не хочеться привертати зайву увагу у воєнний час, – і хто знає, чи будемо ще колись сидіти…
Я взяв гілочку з червоними ягодами калини і поклав її на обгорілі дрова. Не знаю, навіщо я це зробив… Так захотілося.
В цю мить знову пронеслись в уяві події минулих років -- як зграя перелітних птахів, що зникла десь у високому березневому небі над горами.
Подобається мені наука ботаніка. Ще з часів життя у Трахтемирові, коли я почав пізнавати світ лікарських рослин, цікаво стало гортати сторінки всяких книжок на теми ботаніки, а точніше – етноботаніки.
Ще більше мені подобалась палеоботаніка. Стародавні рослини, які існували мільйони років тому, зачарували мене, коли я став знаходити на схилах берегових гір скам’яніле дерево чи відбитки листя. Такі знахідки траплялися нечасто, але вони були. Разом із словами Богдана Антонича «Де ми жили – ростимуть без наймення пальми» все це створило в душі цілий міф про фантастичний і давно минулий світ – праморе Тетіс, континент Пангея…
А в нашій Григорівці 40 років тому у магазині продавали солодкі соєві плитки із схематичним зображенням пальми і жаркого тропічного сонця. Шоколад коштував значно дорожче, грошей тоді було мало, і я пригощав цими плитками одну знайому дівчину.
На початку 1980-х я зробив у бібліотеці Вернадского копію старої книги Криштофовича «Палеоботаніка» і часто гортав її сторінки. А закладкою була обгортка від соєвої питки «Пальма». Вона і досі лежить у мене в одній давній і сильно потертій книзі про лікарські рослини разом з білетом на метеор «Григорівка – Канів».
Одного разу під час чергування на пристані я сидів на лавці у холодку і щось читав про палеоботаніку – про викопні решти магнолій. Недалеко добре знайомі сільські баби продавали на пристані яблука, груші і горіхи. «А що це ти, Сашко, таке читаєш» – спитала мене баба Пріська. «Та от, дивіться, про рослини». Баба подивилася, нічого не зрозуміла і поважно промовчала.
Минуло багато часу з тої легендарної пори. Життя склалося так, що мій шлях простягнувся від Григорівки у всякі далекі краї на різних континентах. Бачив і пальми, і магнолії, і величезні дерева манго – багато чого бачив. Але коли я сьогодні виймаю із старої книги обгортку від плитки «Пальма», один із символів фантастичного світу мрій і особистих міфів, вона мені дорожча, ніж всі фото з тропічних островів.
Допивши каву, я насипаю пшоно маленьким пташкам і йду провідати дерева в саду. В мене є віра, що кожне з них має свою душу, а їхні гілки, що тягнуться до неба, нагадують мені гілки власної душі, які так само тягнуться до неба. І до сонця.
Поки я ходжу між деревами, є час подумати, що робити сьогодні. Зимою розваг небагато – або майструвати щось з дерева, або ходити по полях і лісах. Столярними роботами можна займатися і коли стемніє – у сараї, де моя майстерня, є світло. Там пахне деревом і стружками, складені всякі дошки з різних порід і різноманітний інструмент. Що саме майструвати – не має значення. То така медитація – стругання і шліфування старої деревини.
А поки світло, треба кудись йти – якщо погода дозволяє. Як мудрий лис кожного дня оббігає свої володіння в ярах – подивитися, де що робиться. І як вільний кобець чи орел облітають гори і поля, де кожен раз щось нове – то хмари летять з другого боку, то світло інше. То дядько якийсь йде зимовими дорогами – сьогодні на північ, завтра на південь.
Хто знає, куди він йде...
Мабуть, на ті вершини, звідки видно далекий обрій.
Вранці я прокидаюся, коли за вікном починає світати. Поки моя подруга ще спить за піччю, я тихо одягаюсь і починаю розпалювати вогонь. Адже комфортну температуру у хаті потрібно постійно підтримувати. Біля топки груби з вечора складені дрова, щоб нагрівалися. Спершу розпалюю вогонь дрібними вербовими трісочками – гарна була колись козяча верба за хатою, цвіла ранньої весною зеленими сережками, на які охоче летіли бджоли. Але посохло те дерево, і перетворилося на дрова.
А коли вогонь розгорається, починаю підкладати важку і тверду акацію. Тепер вже можна вийти з хати і сісти біля веранди з вранішньої кавою, дивлячись на далеку вершину Високої гори, вдихаючи запах зимового вітру і диму.
Це не якийсь чарівний, психоделічний дим, а пічний, від сухих акаційових дров, які й диму майже не дають – тільки запах. Цей запах мене чомусь зачаровує, гіпнотизує і несе за собою кудись далеко за обрій. У нескінчені фантастичні світи мрії, що не мають ані початку, ані кінця. Там перемішані спогади про те що справді було, і фантазії про те, чого не було ніколи… Так би і полетів на крилах диму за обрій, як вільний птах – кобець, який кожного дня кружляє над хатою.
